Я не розумію, про що ти.
— Розумієш.
Він пішов. Не тому, що розмова була закінчена. А тому, що знав: винні починають помилятися, коли лишаються наодинці зі страхом.
Наступного дня він повернувся з прихованим диктофоном. Марина заздалегідь пояснила йому, як вести розмову і чого не робити.
Двері відчинила Лариса. З кімнати долинув чоловічий голос. Артур був у неї. Ховався в квартирі сестри, поки Матвій ховав дитину.
— Раз прийшов, проходь, — сказала Лариса, не підводячи очей. — Артур просто заїхав у справі.
— Я чую.
Матвій увійшов до кімнати.
Артур сидів за столом із чашкою. Сорочка розстебнута біля коміра, поза розслаблена, але пальці надто міцно тримали ручку чашки.
— Матвію, давай без різких рухів, — почав він м’яко. — Я розумію, тобі зараз боляче. Нам усім боляче. Але треба спокійно сісти й розібратися, як дорослим людям.
— Давай. Я вже знаю про збори. Про липові рахунки. Про завищені суми. Про документи. Про те, що Ліка чула вас і ви це зрозуміли.
Повисла пауза.
Артур облизав губи й заговорив своїм звичним гладеньким тоном:
— Ти просто не розумієш усіх обставин. Ми займалися координацією дуже складного процесу. Треба було шукати ресурси, домовлятися, оперативно ухвалювати рішення. Ситуація була важка, майже критична, і доводилося балансувати між можливостями, строками й доступом до лікування.
— У мене на роботі є один такий самий майстер красивих слів, — перебив Матвій. — Минулого тижня він упустив важкий насос із крана, а в пояснювальній написав: «Сталося непланове вертикальне переміщення обладнання». Уяви, його все одно звільнили. І насос від цієї фрази сам назад не зібрався.
Артур на секунду замовк. Маска здригнулася. Він кинув швидкий погляд на Ларису.
— Ми намагалися допомогти дитині всіма можливими способами, — вичавив він.
— Ні. Ви обирали тільки ті способи, які дозволяли заробляти на її хворобі.
Лариса стояла біля стіни, обхопивши себе руками. Вона ламалася не відразу, а частинами, як конструкція, в якої вибили головну опору.
— Артур тоді сказав, що це шанс, який не можна втратити, — заговорила вона. Голос став тонким, зірваним. — Спочатку ж усе було не так. Ми хотіли зібрати гроші на ліки. Справді хотіли. А потім пішли такі суми… Я просто втратила голову. Я не думала, що все зайде так далеко.
— А коли Ліка почала повторювати дорослі фрази? — спитав Матвій. — Коли стала ставити запитання, від яких у мене всередині все хололо? Тоді ви злякалися?
