— Бери.
Вона розгорнула зошит і почала писати. Стовпчиками: цифри, слова, стрілки. Микола дивився. Потім не витримав:
— Що ти робиш?
— Рахую, — відповіла вона, не відриваючись.
Він підвівся, підійшов, заглянув через плече. На сторінці було написано: що є в господарстві, що потрібно, приблизні ціни, строки.
Кури — найшвидше, до весни можна мати яйця. Город, посадковий матеріал: може, в підвалі щось лишилося з минулого року, треба перевірити. Дві корови до літа, якщо знайти розстрочку або домовитися з фермерами в сусідньому районі.
Микола дивився на це. У грудях піднялося щось тупе, глухе, не злість навіть, а щось схоже на неї.
— Це моя ферма, — сказав він, — я сам знаю.
Аліна прибрала зошит, спокійно, без образи.
— Звісно, — сказала вона. Не заперечила, не стала пояснювати, просто прибрала. Але зошит не викинула, а поклала в шухляду стола, акуратно.
Микола повернувся на диван, узяв пляшку, поставив, узяв знову, поставив. За вікном мела хуртовина, та сама, що вчора, чи вже нова: у січні вони йшли одна за одною. Соня спала в дальній кімнаті, на кухні цокав годинник.
Микола лежав і дивився в стелю. Думав про зошит, про цифри в ньому, про те, що він усе це знав, кожну цифру, кожен строк, кожну позицію, знав і не робив. Півтора року не робив, а вона прийшла з вулиці в мокрих капцях з чужою дитиною на руках і за один ранок порахувала все те, що він два роки відкладав.
Пляшка стояла на краю дивана. Він лежав і дивився в стелю, потім узяв пляшку й засунув її під диван. Уперше за дуже довгий час. Не тому, що щось вирішив, не тому, що дав собі слово, — просто прибрав і все.
Лежав далі, дивився в стелю й думав про курей, про поле, про трактор під навісом, який не заводив два літа, про те, чи заведеться. Напевно, заведеться. Це добрий трактор, майже новий був, коли купували.
Вони купували його разом із Мариною. Вона тоді реготала, що він розмовляє з трактором, як із живою істотою, умовляє його завестися в мороз. Він казав: «Ну а як інакше, з технікою треба по-доброму».
Він довго дивився в стелю й думав про це, потім заснув, без випивки, просто заснув. За вікном вив січневий вітер, у печі потріскували дрова. У дальній кімнаті тихо дихала дівчинка на ім’я Соня.
Дім був повен людей. Уперше за півтора року. Перші дні були дивними, не поганими, а саме дивними. Як буває, коли в домі, який довго стояв тихим, раптом з’являються звуки.
Скрип мостини о шостій ранку — це Аліна встає раніше за всіх і йде топити піч. Тихий голос — це вона щось каже Соні впівголоса, щоб не розбудити. Запах вареної картоплі чи смаженої цибулі. Плескіт води.
Усе це були найзвичайнісінькі звуки звичайного життя, але Микола не чув їх так давно, що тепер вони його будили, і він лежав із розплющеними очима й не розумів, що відбувається. Потім розумів і не знав, що з цим робити. Він дратувався…
