— А як? — питав Денис.
Дід Савва показував руками щось розпливчасте.
— Ну отак.
— Зрозумів.
Денис робив за інструкцією, бо інструкція, як не дивно, частіше виявлялася правою. Дід Савва не ображався. Головне, його участь було визнано.
Тітка Стефа спостерігала через паркан.
— Теплицю ставлять, — повідомляла вона кожному перехожому. — Міський працює непогано. Не дарма казала, що руки в нього виправляться.
Надвечір теплиця стояла. Трохи криво, але стояла.
Навесні вони переїхали у свій будинок. Денис переробив планування: прибрав зайві перегородки, впустив світло, розширив кухню. Марта взялася за землю з такою зосередженістю, що Андрій якось сказав дружині:
— Наша.
— Авжеж, наша, — відповіла Поліна. — Ми її ростили.
Село спершу придивлялося. Приїхали, значить. Подивимося, надовго чи ні. Але Марта почала дитячі екскурсії: звідки береться молоко, як росте зелень, навіщо козі дзвіночок, чому не можна хапати курчат руками. Міських школярів привозили автобусами з найближчого обласного міста. Діти дивилися на живу козу так, ніби перед ними була істота з казки.
Марта пояснювала терпляче, весело, без поблажливості. За кілька місяців запис був на три місяці вперед.
— Гроші-то йдуть? — спитала тітка Стефа прямо.
— Ідуть.
— Значить, діло. А то я думала, ти просто нерви свої марнуєш.
Денис отримав перше серйозне замовлення — відновлення старої садиби в сусідньому районі. Будинок стояв занедбаний багато років, але в ньому збереглися дерев’яні деталі, від яких у Дениса загорялися очі. Він їздив туди кілька разів на тиждень, решту часу працював удома. Марта іноді бачила, як він сидить над кресленнями пізно ввечері, втомлений, але живий.
— Добре? — питала вона, проходячи повз.
— Дуже. Там лиштви знайшли. Старі, майже цілі. Март, там така робота…
Вона зупинялася, дивилася на креслення. Він пояснював, показував, і в ці хвилини вона особливо ясно бачила: він не втратив себе. Навпаки, знайшов.
Остап і Софійка росли швидко, як ростуть сільські діти — ніби кожен день приносив нову навичку. Остап із двох років тягав у дім усе, що вважав цінним: каміння, палиці, равликів, одного разу приніс жабу й поклав Марті на коліна з виглядом людини, що підносить рідкісний дарунок. Софійка була спокійна й розсудлива. Заговорила рано, чітко, з паузами, як маленька перемовниця. Якщо Остап щось ламав, вона стояла поруч із виразом обличчя, на якому ясно читалося: «Я ж попереджала».
Тітка Стефа до дітей прив’язалася остаточно, хоча ніколи б у цьому не зізналася. Вона просто почала забирати їх до себе у двір, коли Марта була зайнята. Показувала грядки, вчила Остапа відрізняти їстівну траву від бур’яну, Софійці давала перебирати квасолю.
— Я вам не безплатна нянька, — казала вона Марті.
— Звісно, ні.
— Просто діти самі йдуть.
— Вони вас люблять.
— Не вигадуй. Просто нормальні діти. Це інше.
Але коли Остап якось розсік коліно й заревів, тітка Стефа дула на ранку й шепотіла:
— Тихо, мій хороший. Усе вже минуло. Чуєш? Уже минуло.
Так говорять тільки ті, хто любить.
У місті життя Ірини Миронівни йшло за розкладом. О восьмій — підйом. О дев’ятій — салон. Удень — зустрічі, звіти, постачальники, клієнтки. Увечері — ділова вечеря або порожня квартира. У п’ятницю — манікюр, уже в іншої майстрині. Лесю вона змінила відразу після тієї новини.
Зовні все лишалося благополучним. Салон працював, клієнтки записувалися заздалегідь, нові процедури вводилися вчасно, персонал слухався, рахунки сходилися. Ірина Миронівна вміла керувати справою так, ніби вона була механізмом, а вона — точною рукою, яка знає, яку деталь підкрутити.
Денис писав рідко. «У нас усе нормально». «Діти здорові». «Робота йде». Іноді надсилав фотографії. Остап із палицею біля сараю. Софійка з книжкою. Марта в теплиці. Ірина Миронівна відкривала світлини, збільшувала обличчя дітей, дивилася довго. Потім клала телефон екраном донизу.
Її давня подруга Мирослава якось сказала за вечерею:
— Ти до них поїдеш?
— Ні.
— Чому?
