Оксана відклала телефон на підвіконня. Пальці ледь тремтіли. Вона подивилася на свої руки.
Шкіра на кісточках пересохла від постійного миття посуду. Нігті коротко підстрижені. Лак на мізинці трохи обліз.
П’ять років. П’ять років поспіль усе відбувалося за одним і тим самим сценарієм. У травні дзвонила Лена або мама й питала: «Ну що, Оксаночко? Куди ми їдемо цього року?»
Оксана відкривала сайти. Шукала великий будинок на узбережжі. Переказувала передоплату зі своєї картки.
Потім вони їхали. Вона згадала минулий серпень. Спека за тридцять.
Лена спить до обіду: «Бо я мати, я втомлююся, мені треба відновитися». Роман лежить на шезлонгу з пивом. Мама сидить із кросвордами на веранді й скаржиться на тиск.
А Оксана стоїть на літній кухні біля розпеченої плити й смажить котлети у величезній сковороді, бо дітям потрібна домашня їжа. А в кафе харчуватися дорого, та й отруїти можуть. Оксана пам’ятала, як у неї зводило спину надвечір.
Як вона мила гори тарілок у мийці. Як вічно забивався стік. Як Діма, її чоловік, намагався допомогти, чистив картоплю, злився, але мовчав, щоб не провокувати скандал із тещею.
Цього року вони з Дімою отримали хороші річні премії. Увечері, сидячи на кухні за чаєм, Діма просто відкрив ноутбук і сказав: «Усе, досить, ми летимо за кордон, п’ять зірок, ультра все включено, ти не доторкнешся ні до жодної сковорідки».
І натиснув кнопку «Оплатити».
Телефон на підвіконні знову завібрував. Засвітився екран: «Мама».
Оксана дивилася на екран секунд десять, потім відповіла.
«Оксано, що за дурні жарти ти влаштовуєш?» Голос матері, Галини Михайлівни, був тихим, із характерними металевими нотками, які завжди віщували довгу моральну екзекуцію. «Мені щойно Лена дзвонила, плаче, у дитини істерика, вона вже маску для плавання приміряла».
«Це не жарти, мамо». Оксана притулилася чолом до віконного скла. Скло було теплим, від нього не ставало легше. «Я їду відпочивати з чоловіком. Ми заслужили нормальну відпустку».
«А ми, значить, не заслужили? — процідила мати. — Ми тобі заважаємо? Твоя сім’я тобі заважає?»
«Ви мені не заважаєте. Але я не зобов’язана щороку оплачувати житло для всіх і працювати на відпочинку куховаркою».
«Яка куховарка? Що ти верзеш? — обурилася Галина Михайлівна. — Ми ж тобі допомагали, Лена кілька разів салат різала, і взагалі, ти старша. У тебе дітей немає, слава богу, витрачати гроші ні на кого. А Лені важко, Роман на роботі дуже втомлюється».
«Роман працює логістом в офісі, мамо, і сидить у телефоні цілими днями. А я керую відділом і працюю по десять годин. Я втомилася».
«Не вигадуй. Усі працюють, але сім’я має триматися разом. Як ти людям в очі дивитимешся, рідну сестру з дітьми без моря залишила через свій егоїзм?»
Оксана заплющила очі. Груди звично стиснуло. Це було почуття провини, яке мати вміла майстерно пробуджувати ще з Оксаниного дитинства.
«Ти повинна. Поділися з молодшою, ти ж розумна, а вона слабенька».
«Мамо, питання закрите, тур куплено, грошей на оренду будинку в мене немає».
«Значить так». Тон матері став крижаним. «Ви з Дмитром можете поїхати у вересні, у вас школа не горить. А зараз дзвони у своє агентство й переоформлюй путівку на Лену й Романа. Їм потрібніше. Дітям потрібне морське повітря».
«А гроші?»
«Ну, потім, може, Лена з декретних потроху віддасть».
Оксана розплющила очі. Вона навіть трохи відсторонила телефон від вуха, щоб переконатися, що їй не почулося.
«Що зробити?» — перепитала вона.
«Переоформити тур, — роздратовано повторила мати, ніби пояснювала очевидні речі нетямущій дитині. — Там же можна поміняти прізвища. Або здай і оформи на Лену. Зроби добру справу для сім’ї. Не будь жлобкою, Оксано, тобі ж ці гроші легко дістаються».
Клацання. Вхідні двері відчинилися. У коридор зайшов Діма. Він поставив пакети з продуктами на підлогу, стягнув кросівки. Помітив Оксану з телефоном.
«Мамо». Оксана говорила дуже повільно, карбуючи кожне слово. «Я нічого переоформлювати не буду. Ви нікуди не їдете за мій рахунок. Більше ніколи».
Вона скинула виклик…
