«На її гроші заживемо як король із королевою».
— Це твій голос, Інно. Ти дуже навіть хотіла.
Поліцейські вивели їх. Гості ще довго не розходилися. Усі підходили до Оксани, обіймали, тиснули руки, говорили слова підтримки.
— Ти молодець, — сказав дядько Микола. — Правильно зробила. Нехай знають, що добрих людей не можна вважати слабкими.
Коли зала спорожніла, Оксана залишилася за столом сама. Перед нею стояли зів’ялі квіти, подарунки, недоторкані тарілки. Вісім місяців кошмару закінчилися. Зрадників викрито. Справедливість перемогла.
Але радості не було.
Тільки порожнеча.
П’ятнадцять років життя розсипалися в порох. І навіть перемога виявилася гіркою.
Наступного дня Оксана прокинулася в маминій квартирі. Повертатися додому не хотілося. Там кожна річ нагадувала про Павла, про брехню, про зраду.
Валентина Єгорівна приготувала сніданок і мовчки поставила перед донькою чашку чаю.
— Що з ними? — тихо запитала Оксана.
— Телефонував слідчий. Павло й Інна під вартою. Порушено справу про шахрайство в особливо великому розмірі. Павлові загрожує серйозний строк.
Оксана кивнула.
— Справедливо.
Але тріумфу не відчувала. Тільки втому.
— А будинок?
— Будинок залишається за тобою. Він оформлений на мене, а потім перейде тобі. Павлові там більше нічого робити.
За тиждень історія розлетілася районом. Про неї говорили в магазинах, на зупинках, у чергах, у дворах. Оксана стала місцевою знаменитістю — жінкою, яка викрила чоловіка-шахрая.
Слава була важкою. Одні дивилися на неї з жалем: бідолашна, стільки місяців її обманювали. Інші захоплювалися: яка розумна, яка рішуча. Були й ті, хто шепотівся за спиною:
— Може, сама винна. Просто так чоловік до іншої не піде.
Оксана намагалася не слухати.
Через десять днів вона наважилася повернутися додому. Відчинила двері ключем і зайшла в порожній передпокій. Дім зустрів її тишею й затхлим запахом.
На столику все ще лежав аптечний пакет, який вона принесла того фатального дня.
Оксана взяла його, подивилася на упаковки ліків і викинула все в сміттєвий мішок.
Потім піднялася до спальні. Ліжко було не застелене — так і лишилося після того вечора. На тумбочці лежали копії підроблених довідок, частину яких поліція не забрала.
Вона дістала великі мішки й почала складати речі Павла. Одяг, взуття, книжки, інструменти, документи, старі фотографії. Усе, що нагадувало про п’ятнадцять років поруч із ним. Працювала мовчки й рівно, не дозволяючи собі плакати.
Наступного дня прийшла мати Інни, тітка Марина. Жінка виглядала постарілою років на десять: очі червоні, обличчя змарніле.
— Оксаночко, — почала вона, щойно увійшла. — Пробач мою доньку. Я не знаю, що на неї найшло. Така ганьба на всю родину.
Оксана провела її до вітальні, поставила чай. Дивилася на тітку й розуміла: та теж жертва цієї історії.
— Тітко Марино, я на вас зла не тримаю. Інна доросла. Вона сама відповідала за свої вчинки.
— Але ж ви рідня. Як вона могла?
