На пуфику в передпокої сиділа Галина Едуардівна — у кислотно-яскравій шовковій блузці й намисті завбільшки з перепелині яйця. Дорогі парфуми били в ніс, а сама свекруха трималася як фатальна красуня на пенсії, яка давно репетирувала цю зустріч. Поруч Вадим, схожий на недопечений пиріжок, смикав край домашньої футболки, ховав очі за чубом і помітно м’явся.
— Раз ти вже все дізналася, мама допоможе тобі зібрати речі, — пробурмотів він. — Квартира тепер її. Забирай своє й іди. Тобі тут більше нічого не належить. Вадим говорив до підлоги, а не до дружини, ніби так його слова ставали менш підлими. Він не намагався заперечувати обман чи пояснити те, що сталося: мати вже вирішила за нього, що розмову закінчено.
Із кухні неквапом вийшов товстий кіт Холодець. Він сів між подружжям, подивився на Вадима жовтими очима з такою зневагою, на яку здатен лише впевнений у собі хатній звір, потім демонстративно відвернувся й узявся до задньої лапи. Навіть кіт, здавалося, безпомилково визначив, хто в передпокої зайвий.
Олена згадала, як усі ці шість місяців готувала чоловікові, прасувала його сорочки й приймала свекруху. Галина Едуардівна пила чай із її сервізу й із турботливим виглядом питала, чи не дме з вікна. Обоє знали, що господиня вже позбавлена прав на власний дім, але й далі користувалися її працею та вдавали сім’ю. Їхній щоденний спокій виявився не незнанням, а частиною плану: вони чекали слушної миті, щоб оголосити їй правду.
— Отже, допоможе, — повільно повторила Олена й усміхнулася так, що Вадим позадкував. Галина Едуардівна царствено кивнула й потягнулася свіжим манікюром до валізи, що стояла в кутку. Олена миттю ступила вперед, коротко ляснула її по зап’ястку й наказала прибрати руки…
