— Будинок усе одно порожній. Я за ним доглядав. Тут половина речей згнила б, якби не я.
Олександр увімкнув ліхтарик і спрямував промінь угору.
— Відійди від дверей.
На секунду в прорізі з’явилося обличчя. Заросле. З червоними повіками. Потім Віктор відступив.
— А ти різкий став, Сашо.
Олександр піднявся вище. Лом тримав низько, вздовж ноги. Пальці побіліли.
На кухні Віктор стояв біля столу. На ньому була чужа тепла куртка. Олександр упізнав її по пропаленому рукаву. Його куртка. Стара, робоча.
У руках у Віктора була синя папка.
— Поклади.
— Та я тільки подивитися.
— Поклади.
Віктор кинув папку на клейонку. Гумка ляснула.
Микита стояв за спиною Олександра, босий, у його куртці до п’ят. Ноги на холодному лінолеумі були сіро-білі.
Віктор подивився на хлопчика й відвів очі.
— Я думав, вони поїхали.
— Хто замкнув підвал?
— Звідки мені знати.
Олександр підійшов до столу, взяв папку і сунув під пахву.
— Іди.
Віктор не пішов одразу. Потупцяв біля дверей, ніби хотів сказати щось потрібне, але вибрав інше.
— Тут люди цікавилися будинком. Борг висить. Марія папір підписувала.
— Який папір?
— Я не юрист.
Олександр зробив крок. Лом здригнувся в руці. Але Микита стояв поруч, і Олександр згадав його шепіт: «Рано тобі ще». Він стиснув зуби й опустив руку.
— Іди.
Віктор підняв долоні.
— Гаразд. Гаразд.
Він вийшов у передпокій. Двері грюкнули. На подвір’ї зарипів сніг.
Олександр дочекався, поки кроки відійдуть за хвіртку. Потім повернувся до Микити.
Хлопчик стояв біля стіни. Дивився на плиту. На холодні конфорки. На тарілки в мийці.
— Де взуття?..
