— спитав він тихо.
— Чотири дні. Мама сказала: «Сиди тихо, я повернуся за дві години». Сховала мене, бо дядько Вітя приходив із людьми. Сказала — вони хочуть забрати будинок. Вона пішла розібратися і сховати папери. Не повернулася.
Згори грюкнули вхідні двері. Не від вітру.
Хтось зайшов у дім.
Кроки над головою були повільні.
Не сусідські. Не випадкові.
Дошка на кухні рипнула один раз. Потім другий. Хтось зупинився біля столу.
Олександр погасив ліхтарик.
Підвал став чорний. Тільки в щілині під дверима згори лежала тонка смуга сірого світла.
Микита вчепився в його рукав.
— Тихо, — сказав Олександр майже без звуку.
Згори зашурхотів папір.
Синя папка.
Олександр залишив її на столі. Лист Марії лежав усередині. Документи. Квитанції. Усе, що могло пояснити, як будинок дійшов до такого.
Він намацав лом на підлозі. Холодний метал ліг у долоню.
Над сходами клацнув вимикач. Світло не загорілося.
— Савельєв? — покликав чоловічий голос.
Олександр упізнав його не відразу. Голос став грубіший. Із хрипом. Але манера тягнути останню голосну лишилася колишньою.
Віктор Бондаренко.
Сусід через два будинки. Раніше заходив позичати дриль. Потім — гроші. Потім перестав вітатися з Марією біля магазину.
— Я знаю, що ти там, — сказав Віктор. — Давай без цирку.
Олександр піднявся на першу сходинку.
Микита потягнув його назад.
— Він приходив. Ставив їжу. Іноді. Мало. Казав: «Рано тобі ще». Я питав: «Що рано?» А він: «Помирати».
Олександр зупинився. Усередині все стиснулося. Він хотів піднятися, схопити Віктора за горло, вдарити ломом. Але Микита тремтів під курткою, очі були величезні, а телефон показував вісім відсотків. Швидка важливіша. Дитина важливіша.
Згори Віктор кашлянув…
