Життя без прикрас— сказав він.
Відповіді не було.
Тільки дихання.
Коротке. Рване. Не доросле.
Олександр спустився на дві сходинки. Потім ще.
У кутку під старим верстаком лежала ковдра. Брудна, збита. Поруч — миска, пластикова ложка, порожній блістер від таблеток. У дальньому кутку стояло старе відро.
Ковдра ворухнулася.
Ліхтарик здригнувся по стіні й повернувся назад.
Із темряви показалося обличчя. Худе. З гострим підборіддям. Губи потріскалися. Волосся прилипло до чола.
Микита дивився на нього так, ніби не був певен, що перед ним людина.
Олександр присів.
Лом випав із руки й глухо вдарився об бетон.
— Сину.
Хлопчик не ворухнувся.
Тільки пальці вилізли з-під ковдри й стиснули край фанерної коробки. Усередині лежали три шматочки цукру, іржава викрутка і фотографія.
На фотографії Марія стояла біля хвіртки. Микита тримав її за руку. Олександр був поруч, у цивільній куртці, ще з м’яким обличчям і короткою стрижкою.
Хлопчик розліпив губи.
— Ти прийшов тихо.
Олександр зняв куртку й накрив його поверх ковдри.
У підвалі капала вода. Раз. Раз. Раз.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.