Підійшов до дверей відділення. Постукав.
Медсестра відчинила на ширину долоні.
— Мені на хвилину.
— Не можна.
— Я повернуся.
— Не можна.
Він показав на синю папку.
— Документи. Там помилка. Мені треба перевірити.
Медсестра подивилася на нього, потім на папку.
— П’ять хвилин.
Вона прочинила двері ширше.
Палата була на чотири ліжка. Три порожні. На четвертому лежав Микита. Ковдра піднята до підборіддя. На тумбочці — пластиковий стакан з водою і термометр.
Хлопчик повернув голову.
— Ти прийшов.
Олександр підійшов.
— Де папка?
Микита подивився на стелю, ніби там була відповідь.
— Там, де вода капає. Мама сказала: якщо хтось прийде, не казати. Тільки тобі.
— Ти бачив, куди?
— Вона копала вночі. Я тримав ліхтарик.
— Чим копала?
— Лопатою. Маленькою. Синьою. Вона зламалася.
Олександр кивнув.
— Я скоро повернуся.
Микита простягнув руку з-під ковдри і намацав край його рукава. Пальці зупинилися на шві.
— Там холодно.
— Я швидко.
Хлопчик відпустив.
Олександр вийшов у коридор. Синю папку залишив на лаві. Коли повернувся з палати, папка лежала трохи далі від краю. Він вирішив, що сам зачепив її ліктем.
У лікарні він зарядив телефон біля поста медсестри і в ніч на вівторок додзвонився до поліції. Подав заяву.
Телефон показував чотири відсотки.
Він не став шукати таксі. Пішов пішки.
Вулиця була порожня. Сніг під ногами рипів, як суха сіль. Вітер тягнув із поля.
Будинок зустрів його так само. Горіх стукав гілками об дах. Хвіртка здригнулася на дроті.
Усередині стало ще холодніше.
Він не вмикав світла. Пройшов одразу до дверей підвалу.
Сходи були ті самі. Тільки пляшка перекотилася на край.
Він спустився…
