— спитала я.
Павло стиснув кулаки.
— Я не думаю. Я в цьому майже певен.
Повертаючись до відділку, я намагалася зібрати думки. Матвій та Ірина колись стояли на порозі спільного життя. Потім — раптовий розрив, чужий шлюб, мовчання, роки образи. Скарга дедалі більше скидалася не на доказ вини, а на відлуння давно зламаної долі.
Увечері я знову прийшла до камери. Матвій підвів голову. У його очах майнуло щось схоже на надію, але він одразу сховав це за спокоєм.
— Знайшли правду? — спитав він.
— Я знайшла більше запитань, ніж відповідей, — сказала я. — Чому ви мовчите? Чому не захищаєте себе?
Він подивився просто, без усмішки.
— Бо виправдання мені вже не допоможе. Мені треба, щоб ви почули те, про що я прошу.
Я відчула, як усередині розгорається тривожний вогонь. Я була слідчою. Я знала, де межі. Але поруч із ним ці межі ставали схожими на лінії, проведені по воді.
Тієї ночі я сиділа на кухні в бабусі. Дарія мовчки наливала чай. Руки в неї тремтіли, але голос лишався рівним.
— Бабусю, — сказала я майже пошепки, — що робити, коли служба вимагає одного, а серце веде зовсім в інший бік?
Вона довго дивилася у вікно, де за шибкою гасли рідкісні вогні.
— Серце рідко обирає легку дорогу, Лідо. Але той, хто чує лише наказ, одного дня перестає чути самого себе.
Я не знайшла відповіді. Лише зрозуміла: попереду на мене чекає не просто розслідування. На мене чекає вибір.
Засідання призначили надто швидко. У залі було душно, хоча за вікнами стояв холод. Високі стіни повертали кожен шерех, старе дерево пахло пилом і часом, люди перешіптувалися, ніби прийшли не по істину, а по видовище.
Матвій сидів на лаві підсудних рівно, майже нерухомо. Обличчя його було спокійним, але очі — живі, темні, сповнені стриманої напруги. Навпроти сиділа Ірина, у чорній хустці, опустивши голову. Поруч із нею — Віктор Громов. Його грубе обличчя було стиснуте від злості, пальці впивалися у власні долоні.
Суддя зачитав обвинувачення сухим голосом, ніби перелічував порожні рядки.
— Підсудний, що ви можете сказати?
