Це ж ваш телефон.
— Мені він майже ні до чого. Старий зовсім. Тільки дзвонити та фотографувати вміє. Бери, не шкода.
Марина подивилася на Ганну Матвіївну. У горлі став клубок.
— Ви врятували мені життя.
Старенька усміхнулася беззубою, тихою усмішкою.
— Ти щодня ставилася до мене по-людськи. Добро, донечко, іноді повертається швидше, ніж ми думаємо. Іди. Поки вони не зрозуміли, що ти жива.
Марина підвелася, сховала телефон у кишеню і попрямувала до найближчого відділку поліції. Повз нього вона проходила раніше й знала дорогу.
Дорогою зателефонувала Лідії, коротко сказала, що жива і все пояснить пізніше. Подруга вимагала подробиць, але Марина пообіцяла передзвонити й відключилася.
У відділку було тьмяно і прохолодно. За стійкою сидів черговий із байдужим обличчям.
— Мені потрібно подати заяву, — сказала Марина. — На мене намагалися вчинити замах.
Черговий уперше уважно подивився на неї.
— Третій кабінет. Слідчий чергує там.
Марина пройшла коридором і постукала.
— Заходьте, — долинуло зсередини.
За столом сидів чоловік років сорока п’яти з сивиною і уважним поглядом. На табличці було написано: «Олексій Вікторович Орлов».
— Слухаю вас, — сказав він, указуючи на стілець.
Марина сіла і почала розповідати. Про нову роботу, про стареньку біля станції, про попередження, про пожежу, про фотографії, про Степана, про дивну розмову з директором. Вона говорила рівно, намагаючись не збитися і не проґавити нічого важливого.
Орлов слухав уважно, іноді ставив короткі уточнювальні запитання і робив записи.
Коли Марина закінчила, він простягнув руку.
— Покажіть телефон.
Вона передала йому апарат Ганни Матвіївни. Слідчий довго розглядав знімки, збільшував зображення, вдивлявся в обличчя.
— Одного з чоловіків ви впізнали?
— Так. Це Степан, охоронець нашої фірми. Прізвища не знаю, він недавно влаштувався.
— Зрозуміло. Телефон доведеться вилучити як речовий доказ. Вам видадуть протокол. Зараз напишіть заяву і докладно викладіть усі обставини.
Він дістав бланк і поклав перед нею.
— Не поспішайте. Пишіть усе, що пам’ятаєте.
Марина взяла ручку. Пальці тремтіли. Літери розпливалися перед очима, але вона змусила себе зосередитися. Описала, як влаштувалася на роботу, як щодня допомагала Ганні Матвіївні, як старенька попередила її не йти додому. Докладно виклала розмову з директором про акти, дивне запитання охоронця про місце проживання, пожежу і фотографії.
Коли вона закінчила, минуло майже сорок хвилин.
Слідчий прочитав заяву і кивнув.
— Добре. Тепер важливе запитання: де ви житимете найближчими днями? У квартиру повертатися не можна, та й, наскільки я розумію, повертатися вже майже нікуди.
— У мене є подруга. Лідія. Я можу пожити в неї.
— Запишіть її номер і адресу. І будьте обережні. Якщо вони дізнаються, що ви жива, можуть спробувати довести справу до кінця. Не ходіть сама безлюдними місцями, тримайте телефон увімкненим. За найменшої загрози телефонуйте відразу.
Марина кивнула.
На вулицю вона вийшла розбитою, ніби за одну ніч прожила кілька років. Будинок згорів. Робота виявилася пасткою. Хтось хотів її смерті. І тепер єдиним безпечним місцем була квартира подруги.
На роботу йти було не можна. Це було б божевіллям.
Вона набрала Лідію.
Та відповіла майже відразу:
— Марина! Де ти? Що відбувається?
