Марина відкрила рота і тут же закрила.
Розповісти про стареньку? Про попередження? Це прозвучить як божевілля.
— Не знаю, — сказала вона.
— Експертиза встановить причину. Ось мій номер. Якщо згадаєте щось важливе, телефонуйте.
Він простягнув їй аркуш і відійшов.
Марина сунула папірець у кишеню. Пів на сьому. Ще трохи — і вона має бути на тому самому місці, де сиділа Ганна Матвіївна.
Вона викликала таксі й поїхала до станції.
Звичний вхід, газетний кіоск, маленька точка з кавою, потік людей. Усе було як завжди. І тільки Марина вже не була колишньою.
Ганна Матвіївна сиділа на своєму картоні, ніби й не було цієї страшної ночі. Побачивши Марину, вона тихо кивнула.
Марина підійшла і присіла поруч навпочіпки.
— Ганно Матвіївно, я…
— Знаю, донечко, — перебила старенька. — Слава богу, ти послухалася.
Її голос звучав спокійно, але руки тремтіли. Вона дістала з потертої сумки старенький телефон.
— Ось. Дивися.
Марина взяла телефон. На екрані була фотографія поганої якості: нічний двір, слабке світло ліхтаря, двоє чоловіків біля під’їзду. На наступному знімку ті самі двоє стояли біля входу в підвал. Один тримав каністру.
Обличчя були розмиті, але силуети розрізнялися.
— Це… — Марина відчула, як пересихає в роті. — Це мій будинок.
— Твій, донечко. Вони крутилися там позавчора і вчора ввечері. Я ночувала в сусідньому під’їзді, вийшла подихати повітрям і побачила, як вони крадькома йдуть до твого будинку. Один ніс каністру. Я відразу зрозуміла: справа погана. Сфотографувала, як змогла.
Марина гортала далі. Чоловіки виходили з підвалу. Один озирався. Другий поправляв куртку. На одному кадрі обличчя потрапило під світло ліхтаря.
Степан.
Охоронець із її офісу.
Марина відчула, як усередині все холоне.
— Я його знаю, — ледь чутно сказала вона. — Він працює у нас охоронцем.
Ганна Матвіївна тяжко зітхнула.
— Так я і думала. Кілька вечорів крутився біля твого будинку. Твоє ім’я називав. Я чула, як сказав: «Скоро з нею буде покінчено». А вчора додав: «Завтра все закінчиться».
Марина стиснула телефон так міцно, що побіліли пальці.
— Але я нічого не знаю… Я просто бухгалтерка. Веду документи.
— Значить, у документах щось і є, — тихо сказала старенька. — Подумай, донечко. Може, побачила зайве? Може, спитала не те?
І тут Марина згадала.
Павло Андрійович. Акти без підписів. Його напружене обличчя.
— Учора директор питав про документи, — повільно промовила вона. — Сказав, що на трьох актах немає підписів. А я сказала, що підписи були, коли я їх отримувала. Він тоді дивно подивився на мене і швидко пішов.
— Ось воно, — сказала Ганна Матвіївна. — Злякалися. Вирішили прибрати тебе, поки ти не пішла куди слід.
Марина сиділа поруч зі старенькою, не помічаючи перехожих. Голова паморочилася. Отже, її використали. Через неї могли проводити липові папери, а коли вона помітила нестиковку, стала небезпечною.
— Що мені робити? — спитала вона.
— Іди в поліцію. Віддай їм телефон. Розкажи все. На знімках палії.
— А як же ви?
