— Твій будинок горить! Я новини побачила, там сирени, пожежники… Марина, ти де?
Вона сіла на ліжку так різко, що запаморочилося в голові.
— Що ти сказала?
— Пожежа у твоєму будинку. Кажуть, горять третій і четвертий поверхи. Ти була вдома?
— Ні… — Марина важко ковтнула. — Я в хостелі. Я ж писала тобі.
— Слава богу… Господи, Марино, що відбувається?
Вона вже не слухала. Схопилася, накинула куртку поверх одягу, вхопила сумку, вибігла з кімнати, кинула ключ на стійку адміністратора і вилетіла на вулицю.
Таксі приїхало швидко. Марина назвала адресу, і машина понеслася нічними вулицями. Вона дивилася у вікно і не могла повірити.
Пожежа.
У її будинку.
На її поверсі.
І якби вона не послухалася Ганну Матвіївну, зараз була б там, у своїй квартирі, на четвертому поверсі.
Таксист щось говорив, але слова пролітали повз. Перед очима стояло обличчя старенької, її сухі пальці на зап’ясті і шепіт:
«Сьогодні додому не йди».
Коли машина під’їхала, Марина побачила миготливі вогні, пожежні машини, натовп мешканців, чорний дим, що йшов у темне небо. Вона вийшла і повільно підійшла ближче.
Четвертий поверх був охоплений вогнем.
Пожежники тягнули шланги, вода била у вікна, люди навколо плакали, перемовлялися, телефонували близьким. Марина стояла нерухомо, ніби тіло перестало їй підкорятися.
— Марина! — гукнув хтось.
Вона обернулася. До неї поспішала сусідка знизу, Галина Петрівна, жінка років шістдесяти.
— Ти жива! Слава богу! Ми думали, ти вдома.
— Ні, я… — Марина на мить запнулася. — У подруги ночувала.
— Яке щастя… А твоя квартира… там усе вигоріло. І в сусідів поруч теж біда. Їх повезли до лікарні, ледве вибралися.
Марина мовчки кивнула.
Її квартира. Все, що залишилося після розлучення. Меблі, документи, одяг, книжки, фотографії, речі, зібрані за роки. Усе зникало у вогні в неї на очах.
Але вона була жива.
Якби не Ганна Матвіївна.
Вона подивилася на телефон. До п’ятої ранку залишалося двадцять хвилин. Старенька сказала прийти вранці. Отже, треба дочекатися світанку і йти до неї.
Марина відійшла від натовпу, прихилилася до стіни сусіднього будинку і заплющила очі. Випадковістю це бути не могло. Не після попередження. Не після запитання охоронця. Не після дивних документів.
Світанок настав повільно. Небо спершу посіріло, потім забарвилося блідим холодним світлом. Марина простояла біля будинку понад дві години, спостерігаючи, як пожежники заливають останні осередки.
Близько шостої до неї підійшов молодий працівник поліції зі стомленим обличчям і блокнотом у руках.
— Ви Марина Соколова?
— Так.
— Квартира на четвертому поверсі ваша?
— Моя.
— Під час пожежі вдома не перебували?
— Ні. Ночувала у подруги.
Він щось записав.
— Вам пощастило. Сусіди постраждали, але живі. Є припущення, через що могло початися займання?
