Вона взяла теку і перегорнула документи. Звичайні акти виконаних робіт, які проходили через неї кілька тижнів тому.
— Так, звісно. А що не так?
— На трьох актах немає підпису замовника.
Марина насупилася і уважно подивилася папери. Директор мав рацію: у трьох документах справді бракувало підписів.
— Дивно, — повільно промовила вона. — Коли я їх отримувала, підписи були. Я пам’ятаю, бо звіряла з реєстром.
Павло Андрійович коротко потер лоба.
— Може, я щось наплутав, — сказав він після паузи. — Гаразд, дякую.
Він підвівся і вийшов.
Марина залишилася сидіти з текою в руках. Неприємне відчуття посилилося. Вона могла помилитися в дрібницях, але не в таких речах. За п’ятнадцять років роботи вона звикла перевіряти підписи, дати і суми майже автоматично.
Якщо підписи зникли, отже, документи хтось підмінив.
Але навіщо?
Решта дня минула як у тумані. Марина здригалася від кроків за дверима, прислухалася до голосів у коридорі, кілька разів відкривала теку і знову дивилася на порожні місця там, де мали стояти підписи.
Коли годинник показав шосту, вона швидко зібрала сумку і вийшла з офісу. Надворі вже сутеніло, засвічувалися ліхтарі, у повітрі пахло мокрим асфальтом і втомою великого міста.
Марина машинально пішла до станції, але за кілька кроків зупинилася.
«Сьогодні додому не повертайся».
Вона стояла посеред тротуару, а люди роздратовано обходили її, поспішаючи у своїх справах. Розум казав, що не можна ухвалювати серйозні рішення через дивні слова жінки, яка живе на вулиці. Але серце пам’ятало її очі.
І ще було запитання Степана.
І акти без підписів.
Марина дістала телефон і почала шукати недороге місце, де можна переночувати. За кілька хвилин вона знайшла скромний хостел неподалік. Ціна була терпимою. Вона забронювала ліжко на одну ніч, оплатила і пішла за вказаною адресою.
Хостел містився в старому будинку на тихій бічній вулиці. За стійкою сиділа сонна дівчина з яскраво фарбованим волоссям. Вона ліниво оформила Марину, видала електронний ключ і показала, куди йти.
Кімната виявилася розрахованою на чотирьох. Два двоярусні ліжка, невелика шафа, тьмяна лампа, запах прального порошку і чужих речей. Усередині нікого не було.
Марина поклала сумку на нижнє ліжко і сіла, втупившись у стіну.
Що вона робить? Чому послухалася літню жінку, яку знає лише кілька місяців? Може, треба було просто повернутися додому, прийняти душ, лягти спати і забути цей безглуздий день?
Але тривога й далі стояла всередині важким клубком.
Вона дістала телефон і написала подрузі Лідії: «Сьогодні ночую не вдома. Потім поясню».
Відповідь прийшла майже відразу: «Ти нарешті когось зустріла?»
Марина не стала відповідати. Лягла на ліжко і довго дивилася в стелю.
За вікном шуміло місто. Десь сигналили машини, внизу грюкнули двері, на сходах почулися голоси. Сон не йшов. Думки перескакували від Ганни Матвіївни до Степана, від Степана до актів, від актів до директора.
А якщо все пов’язано?
Що, як у фірмі відбувається щось незаконне, а вона випадково стала незручною? Але вона нічого не знала. Просто вела облік. Просто проводила документи.
Марина різко сіла.
А якщо саме через неї й проводили щось сумнівне? Фіктивні акти, дивні платежі, підроблені папери. Вона могла не помітити, якщо документи виглядали правильно. Але чому тоді зникли підписи?
Отже, їх підмінили.
Або хотіли зробити так, ніби помилилася вона.
Близько півночі Марина все ж провалилася у важкий сон. Їй снився офіс, безкінечні стоси паперів і чиїсь руки, які змінювали цифри у звітах, щойно вона відверталася.
Розбудив її різкий вібруючий звук. Телефон тремтів на тумбочці біля ліжка. Марина схопила його і подивилася на екран.
Четверта ранку.
Телефонувала Лідія.
— Алло? — сонно промовила Марина.
— Марина! Ти жива? — голос подруги зривався від паніки.
— Що? Звісно. Що сталося?
