Ганна Матвіївна відпустила її руку і відкинулася до стіни, ніби сили раптом покинули її.
— Завтра вранці приходь сюди, — сказала вона. — Я тобі все покажу. Але сьогодні додому не йди. Ти стільки разів допомагала мені… дай і мені тепер допомогти тобі. Послухай стару.
Марина випросталася, не знаючи, що відповісти. Старенька відвернулася, ніби розмова вже закінчилася. Хтось кинув монету в кружку, Ганна Матвіївна звично кивнула і тихо подякувала.
Марина постояла ще кілька секунд, потім повільно пішла до станції.
Усю дорогу до офісу думки плуталися. Що це було? Стареча тривожність? Марення? Чи Ганна Матвіївна справді щось знала? Але що саме? І чому це стосувалося саме її?
Піднявшись на третій поверх, Марина штовхнула двері офісу. У приймальні сиділа секретарка Кіра — дівчина років двадцяти п’яти, яка майже завжди дивилася в телефон із таким виразом, ніби там відбувалося її справжнє життя.
— Привіт, — ліниво кинула Кіра, не підводячи очей.
— Привіт, — відповіла Марина і пройшла до свого маленького кабінету.
День почався звично: рахунки, накладні, акти звірки, таблиці. Зазвичай ця рутина її заспокоювала. Цифри були чесніші за людей: якщо їх правильно скласти, вони давали передбачуваний результат. Але сьогодні навіть цифри розпливалися перед очима.
«Не повертайся додому».
Фраза звучала в голові знову і знову.
Ближче до полудня Марина вийшла в коридор, щоб налити води з кулера. Там вона зіткнулася з охоронцем Степаном — кремезним чоловіком років сорока з квадратною щелепою і короткою стрижкою. Працював він в офісі недавно, близько півтора місяця, і спілкування між ними зазвичай обмежувалося сухими привітаннями.
— Душно сьогодні, — зауважив він, підходячи до кулера слідом.
— Так, весна цього року якась надто рання, — машинально відповіла Марина, наповнюючи склянку.
Степан теж налив води, зробив кілька ковтків і раптом спитав:
— Слухай, а ти далеко живеш?
Запитання прозвучало надто несподівано.
Марина насторожилася.
— А чому питаєте?
— Та просто цікаво. Довго добираєшся?
— Нормально, — коротко сказала вона. — Транспорт поруч.
Адресу вона уточнювати не стала. І сама не зрозуміла, чому це звичайне начебто запитання викликало в неї неприємне відчуття.
Степан кивнув, допив воду і повернувся на своє місце біля входу. Марина ще кілька секунд стояла з пластиковою склянкою в руках і дивилася йому вслід.
Чому він раптом зацікавився, де вона живе? Раніше вони майже не розмовляли. І цей раптовий інтерес неприємно збігся з ранковим попередженням Ганни Матвіївни.
До обіду Марина майже переконала себе, що все це дурниці. Літня жінка могла щось переплутати, злякатися, прийняти чужу біду за її. Та й охоронець міг спитати просто так.
Але тривога не відступала.
О третій годині до неї в кабінет зайшов Павло Андрійович. Вигляд у директора був напружений. У руках він тримав теку.
— Марина, треба уточнити один момент, — сказав він, сідаючи навпроти. — Ось ці акти за минулий місяць ви перевіряли?
