Марія не відповіла відразу. Довіра не повертається одним рішенням суду, однією розмовою на мокрому ґанку. Вона росте повільно, як шкіра на рані.
— Я спробую, — сказала вона чесно.
Павло кивнув. Для нього цього виявилося досить.
Навесні Марія вперше сама прийшла до майстерні. Після всіх перевірок, арештованих рахунків і паперової тяганини частину приміщення вдалося зберегти. Частка Андрія перейшла Лізі, Марія стала її законною представницею, а Сергій допоміг оформити управління так, щоб ніхто більше не міг підсунути їй “тимчасову” довіреність. Павло запропонував викупити обладнання, але Марія відмовилася.
— Андрій любив це місце, — сказала вона.
Майстерня пахла мастилом, деревом, пилом і металом. На стіні все ще висів старий календар, що зупинився на місяці аварії. Біля верстака лежав олівець Андрія, обгризений з одного кінця. Марія взяла його, покрутила в пальцях і раптом не заплакала. Тільки глибоко вдихнула.
Павло відчинив вікна. У приміщення вірвався шум двору: чиїсь голоси, гудок машини, гавкіт собаки. Ліза бігала між столами й ставила сто запитань: “А це татове? А це навіщо? А можна помацати? А чому тут так пилючно?”
На дверях маленького кабінету висіла табличка “А. Коваленко”. Марія провела по літерах долонею.
— Знімемо? — обережно спитав Павло.
Вона похитала головою.
— Ні. Нехай поки висить.
За місяць у майстерні знову запрацювало світло вечорами. Павло взяв на себе замовлення, Іван із сусіднього боксу допомагав із ремонтом, Тетяна після суду влаштувалася в інше місце, але надіслала Марії листа з вибаченнями й копією всіх решти документів. Марія не стала господинею з казки, яка раптом навчилася розбиратися в усіх справах. Вона плуталася в накладних, втомлювалася від дзвінків, іноді плакала в комірчині між коробками з деталями. Але тепер поруч були люди, які не вирішували за неї, а пояснювали й чекали, поки вона зрозуміє.
Удома теж не стало одразу світло. Ліза ще довго питала, чому тато не приходить уві сні. Марія водила її до дитячого психолога в поліклініку, сиділа в коридорі на пластиковому стільці й слухала, як за дверима донька тихо розповідає чужій жінці про зеленого собаку. Сама Марія теж почала ходити до фахівця, хоча спершу соромилася. Їй здавалося, що доросла людина має давати собі раду сама. Потім зрозуміла: “сама” не означає “на самоті”.
Рюкзак Андрія вона довго не могла прибрати. Він стояв у передпокої біля тумби, вичищений, але все такий самий потертий. Іноді Марія зачіпала його ногою й завмирала. У потаємній кишені тепер лежали копія листа, Лізин малюнок і та сама фотографія з конверта. Оригінали документів зберігалися в Сергія, але ці речі мали бути вдома.
Одного вечора, майже через рік після аварії, Марія повернулася з майстерні пізніше, ніж звичайно. Ліза сиділа на підлозі й будувала будинок із кубиків. Ольга, яка забігла “на десять хвилин” і залишилася на вечерю, різала на кухні салат.
— Мамо, — сказала Ліза, не підводячи голови. — Я вирішила.
— Що?
— Коли виросту, буду лагодити машини. Щоб вони не ламалися.
Марія присіла поруч. Серце кольнуло, але вже не так, щоб зігнутися.
— Гарна справа.
— І ще буду малювати собак.
— Це обов’язково.
Ліза підвела на неї очі.
— Тато б сміявся?
