Вадим лежав на дивані, поруч улаштувалася Лілія, усе ще в ранковому одязі. Підлога й стіл були завалені пачками з-під чипсів, порожніми пляшками солодкої газованої води та коробками з-під піци. Кухня знову виглядала так, ніби обіцяного попередження ніхто не чув.
Оксана не підвищила голосу. Вона зібрала все сміття у великий пакет, принесла його до кімнати й витрусила вміст просто на диван перед парою.
— Я йду на пів години. Коли повернуся, ви або чекатимете на мене біля дверей зі зібраними речами, або залишитеся до ранку в цілком чистій квартирі. Вирішуйте самі, час уже пішов.
Вони віддали перевагу прибиранню. Повернувшись, Оксана побачила сяючу кухню. Лілія сиділа з почервонілими очима, а Вадим мав такий виснажений вигляд, ніби йому довелося самому переставити весь дім.
Уранці Оксана оголосила нову умову:
— Сьогодні Лілія йде. Ти поки що можеш лишитися: ця квартира все ще і твій дім. Але якщо ввечері тут буде хтось сторонній, я викличу поліцію. Зникне моя річ, прикраса чи навіть продукт із холодильника — одразу подам заяву. Купуй своїй коханій їжу сам і поясни, що чужого брати не можна.
Увечері квартира була чистою, а з кухні тягнувся запах котлет. Вадим зустрів Оксану сам. Він заговорив про прощення, повторював, що прозрів, учинив жахливу дурницю і ледь не втратив найважливіше. Дружина слухала, не перебиваючи й не допомагаючи йому добирати потрібні слова.
Поступово його каяття змінилося поясненнями.
— Ми стільки років прожили разом, Оксано. Раніше ти була іншою — легкою, веселою, готовою зірватися кудись без плану. Ми сміялися через дрібниці й не думали про завтрашній день. Потім народилися діти, почалися турботи, втома. Ти стала звичайною. Я сподівався, що хлопці підростуть і повернеться та жінка, яку я покохав. А Лілія… Я просто припустився найдурнішої помилки.
Оксана вислухала його до кінця. Вона не виправдовувалася, не сперечалася й не плакала. Коли Вадим замовк, дружина підвелася й пішла до спальні, залишивши його наодинці з власними словами…
