Дарина завмерла на секунду.
— Іноді вибачитися потрібно. Але не завжди цього достатньо, щоб усе стало як раніше.
— Зрозуміло, — сказав Даня, хоча, звісно, зрозумів по-своєму. — А вдома ти мені даси какао?
— Дам.
Вона сіла за кермо й завела машину. Руки були холодними.
Увесь вечір ця зустріч стояла перед очима. Згорблена постать біля воріт, голос, у якому не лишилося колишнього металу, простягнута рука. Дарина намагалася зрозуміти, що відчуває. Жалість? Ні. Злість? Уже не та. Страх? Трохи.
Скоріше, це було відчуття, ніби минуле, давно прибране в дальню шухляду, раптом саме вивалилося на підлогу — запилене, неприємне, із запахом старого болю.
Вона нікому не розповіла. Ні мамі, ні дідові. Не хотіла знову піднімати хвилю тривоги.
Але за тиждень стало ясно: та зустріч не була випадковою.
Увечері, коли Даня вже спав, телефон Дарини задзвонив. Номер був незнайомий. Вона майже не брала такі дзвінки, але того дня чомусь відповіла.
— Дарино? — голос Ірини Богданівни прозвучав одразу, квапливо, ніби вона боялася, що слухавку зараз кинуть. — Не відключайся, прошу. Мені треба поговорити.
Дарина мовчала.
— Мені нічого з вами обговорювати.
— Є. Це про Максима.
Пальці Дарини міцніше стиснули телефон.
— Його життя мене не стосується.
— Він помирає, — вигукнула свекруха.
У кімнаті стало дуже тихо.
Дарина чула, як у дитячій рівно дихає Даня, як за вікном шумить дощ, як десь у стіні гуде труба.
— Що?
— У нього важка хвороба. Печінка майже відмовила. Лікарі кажуть, потрібна складна операція, інакше… — голос Ірини Богданівни зірвався. — Інакше він довго не протягне.
Дарина повільно сіла на стілець.
— Чому ви дзвоните мені?
— Бо в тебе є гроші. У тебе бізнес, квартира, машина. Я знаю, ти можеш допомогти.
— Ні.
— Ти навіть не спитаєш, скільки потрібно?
— Ні.
— Дарино, це ж батько твоєї дитини!
— Він перестав бути батьком, коли вкрав у цієї дитини гроші.
— Але він жива людина! Він помилився. Він був слабкий. Так, він винен, але хіба за це треба платити життям?
Дарина заплющила очі.
Вона не відчувала того, що, мабуть, мала б відчувати «хороша» жінка в такій ситуації. Ні припливу співчуття. Ні бажання бігти рятувати. Ні болю за колишнього чоловіка. Лише глуху втому й холодне розуміння: їх знову намагаються втягнути її в чужу яму.
— Я не оплачуватиму його лікування, — сказала вона рівно.
— Ти не можеш так! — закричала Ірина Богданівна. — Ти мати! У тебе серце має бути!
— Серце в мене є. Саме тому я захищаю свого сина.
— Якщо Максим помре, це буде на твоїй совісті!
— Ні. Це буде результат його життя.
— Ти чудовисько…
— До побачення.
Дарина відключилася й одразу заблокувала номер.
Кілька хвилин вона сиділа нерухомо. Потім встала, пішла до дитячої, тихо прочинила двері. Даня спав, обійнявши плюшевого ведмедя, світло нічника м’яко лягало на його обличчя.
— Я все роблю правильно, — прошепотіла вона.
Але цього разу впевненість далася важче.
Вона не сказала нікому й про цей дзвінок. Сподівалася, що Ірина Богданівна видихнеться, що це був відчайдушний зрив, остання спроба. Але надія виявилася наївною.
За два дні свекруха подзвонила її матері. Потім батькові. Потім якимось далеким родичам, із якими Дарина майже не спілкувалася. Вона плакала, благала, розповідала, що Максим при смерті, що колишня дружина «купається в достатку» і відмовляється дати гроші на порятунок людини. У кожному переказі історія змінювалася. Зникали суд, украдені кошти, новонароджена дитина, порожній рахунок. Залишалася тільки одна картина: багата, успішна Дарина й помираючий Максим, якому вона мститься.
Мама подзвонила ввечері.
— Доню, ти як?
— Уже знаєш?
— Знаю. Ірина Богданівна весь день надзвонює. Я сказала їй, щоб більше нас не турбувала.
— Дякую.
— Ти тримаєшся?
Дарина подивилася в темне вікно.
— Тримаюся.
— Ти не зобов’язана платити.
— Я знаю.
— Чуєш? Не зобов’язана. Що б вона не казала.
— Знаю, мам.
Але дзвінки не припинилися. Ірина Богданівна писала з чужих акаунтів, залишала повідомлення в робочій пошті, намагалася достукатися через клієнтів, знайшла номер офісного телефону. Спершу це були благання. Потім звинувачення. Потім прокльони.
Дарина блокувала, зберігала скріншоти, пересилала їх юристові, до якого тепер зверталася з будь-якого тривожного приводу. Вона не збиралася знову чекати, доки тиск перетвориться на катастрофу.
А потім Ірина Богданівна прийшла в офіс.
Дарина саме проводила зустріч із клієнтом. Вони сиділи за столом переговорів, обговорювали новий проєкт, коли секретарка обережно зазирнула у двері.
— Дарино Сергіївно, там жінка. Каже, терміново. Я сказала, що ви зайняті, але вона…
Із коридору вже долинав плач.
Дарина одразу зрозуміла.
— Вибачте мене на хвилину, — сказала вона клієнтові.
У приймальні стояла Ірина Богданівна. У чорній хустці, у старому пальті, з червоними очима. Побачивши Дарину, вона кинулася до неї й раптом опустилася на коліна просто посеред офісу.
— Дариночко, врятуй його! — закричала вона, хапаючи її за руки. — Благаю, не дай моєму синові померти!
Співробітники визирали з кабінетів. Хтось завмер із чашкою кави, хтось поспішно відвів погляд. Дарина відчула, як обличчя горить. Навіть не від сорому — від злості, що її знову намагаються виставити жорстокою перед чужими людьми.
— Встаньте, — сказала вона тихо.
— Не встану, доки ти не пообіцяєш! Ти можеш! Для тебе це не гроші! У тебе все є!
— Встаньте й ідіть.
— У тебе дитина! Ти маєш розуміти, що таке мати!
— Саме тому, що я мати, я не дозволю вами маніпулювати.
Ірина Богданівна підняла до неї перекошене обличчя.
— Ти хочеш його смерті.
— Ні. Я не хочу брати участь у вашому житті.
— Безсердечна! — закричала свекруха. — Усі подивіться! Вона колишнього чоловіка кидає помирати! У неї гроші є, а вона шкодує!
Дарина побачила, як у дверях з’являється охоронець, якого викликала секретарка. Зробила крок назад.
— Виведіть її, будь ласка.
— Дарино! — Ірина Богданівна спробувала знову схопити її за руку. — Я на колінах стою!
— Це ваш вибір.
Охоронець обережно, але твердо підняв жінку й повів до виходу. Вона плакала, кричала, проклинала, кликала Максима, обіцяла, що Дарина «ще відповість». Двері за нею зачинилися, але тиша в офісі стала важкою, ніяковою.
Дарина повернулася до співробітників…
