Вона сиділа з телефоном у руці, намагаючись віддихатися. У квартирі було тихо. Із сусідньої кімнати долинав неголосний голос діда — він знову з кимось розмовляв телефоном.
І раптом Дарину ніби вдарило.
Дивна думка виникла різко, без попередження. Вона згадала впевненість Максима. Його фразу: «Я зніму гроші сьогодні». Згадала, що картку було заблоковано, але не рахунок. Згадала документ, який підписала пів року тому, — генеральну довіреність. Максим тоді казав: «Про всяк випадок. Ми ж родина. Раптом тобі буде важко, я зможу вирішувати питання».
Дарина відчула, як холонуть пальці.
Вона відкрила банківський застосунок. Ввела пароль. Ще один код. Перейшла в історію операцій.
І світ на мить потемнів.
Рахунок був порожній.
Уся сума зникла.
Операція пройшла вранці. Зняття готівки через касу за довіреністю.
Дарина сиділа нерухомо, не в силах вдихнути.
Потім повільно набрала номер Максима.
Він відповів одразу.
— Дарино, нарешті. Скажи їм, що…
— Де гроші? — запитала вона.
У слухавці стало тихо.
— Які гроші?
— Не грайся зі мною. Усю суму знято сьогодні вранці за довіреністю. Де гроші?
Мовчання стало щільним, як стіна. Навіть Ірина Богданівна на задньому плані перестала схлипувати.
— Дарин, я поясню…
— Не треба. Я вже все зрозуміла.
Вона говорила дуже тихо, але сама не впізнавала свій голос.
— Ти хотів сказати мені, що я можу забути про ці гроші? Що ви з мамою вирішили розвіятися за мій рахунок? Так?
— Я не хотів красти…
— Але вкрав.
Вона відключилася.
Кілька секунд Дарина просто сиділа на кухні, дивлячись перед собою. Потім раптом розсміялася. Тихо, хрипко, страшно. Сміх був не веселим — він більше скидався на тріщину всередині.
Вони не намагалися взяти частину.
Вони забрали все.
У неї. У дитини. У їхнього майбутнього.
І зараз сиділи в аеропорту, думаючи, що найбільша біда — зірвана відпустка…
