За спиною ще довго було чути голоси. Раїса Степанівна голосно жалілася синові, Артем щось бурмотів у відповідь, потім грюкнули кухонні двері. Але Лена вже не дослухалася.
Вона лежала в темряві, дивлячись у стелю. І дивна річ — усередині більше не було тієї тремкої паніки, яка зазвичай стискала груди. На її місце прийшла холодна ясність.
Рішення, яке визрівало місяцями, раптом стало простим і остаточним.
Без сліз. Без істерики. Без бажання комусь щось доводити.
Вона згадала, як місяць тому прийшла додому з високою температурою, ледве тримаючись на ногах, а Раїса Степанівна зустріла її докором:
— Вечеря знову не готова?
Згадала, як свекруха розповідала сусідці, ніби Лена — черства кар’єристка, якій не потрібні діти, хоча вони з Артемом самі колись вирішили поки не поспішати.
Згадала тиху розмову за дверима.
— Синочку, вона тобі не пара. Холодна вона. Дім для неї не на першому місці.
Артем тоді промовчав.
Як мовчав завжди.
Лена заплющила очі. І вперше за довгий час не стала шукати виправдань ні йому, ні його матері.
Ранок прийшов спокійно. Раїса Степанівна спала. Артем теж. На кухонній підлозі лежало м’яке сонячне світло, і все навколо здавалося майже звичним, майже мирним.
Лена зварила каву. Сіла за стіл, зробила кілька повільних ковтків, потім узяла телефон…
