У дверях з’явився Артем. Сонний, пом’ятий, із роздратуванням на обличчі. Він окинув поглядом уламки, суп, каструлю й важко зітхнув.
— Ви можете хоча б тихіше?
— Поясни своїй дружині, що зі старшими треба розмовляти шанобливо! — вигукнула Раїса Степанівна.
Артем стомлено подивився на Лену.
— Навіщо ти з нею сперечаєшся?
Лена навіть не одразу зрозуміла, що він сказав саме це.
— Я сперечаюся?
— Ти ж знаєш, яка вона.
— І тому я маю мовчати?
— Просто будь мудрішою.
Ці слова вдарили сильніше за будь-який крик.
Будь мудрішою.
Тобто знову поступися. Знову проковтни. Знову зроби вигляд, що все не так уже й погано. Знову обери тишу замість власної гідності.
Лена повільно подивилася на чоловіка й раптом ясно зрозуміла: він не захистить її ніколи.
Ні цієї ночі. Ні завтра. Ні за місяць. Ні за десять років.
Не тому, що не розуміє. А тому, що йому так зручно.
Зручно, коли дружина терпить. Зручно, коли мати командує. Зручно залишатися осторонь і не ухвалювати рішень.
Лена мовчки повернулася й пішла до спальні…
