Вона вкусила щосили. Гострий біль спалахнув у голові білим світлом, розірвав затишну запону. У роті з’явився солонуватий металевий присмак крові — справжній, різкий, не схожий на оманливе тепло.
Лариса розплющила очі. Світ знову став чорним, білим і безжально холодним. Вона вперлася долонями в наст, проламала кірку й із хрипким видихом виштовхнула тіло вгору.
Суглоби відмовлялися розгинатися, але вона змусила коліна випростатися. Ілюзія тепла й далі блукала шкірою, умовляючи зупинитися. Єдиними ліками залишався біль.
Крок — і новий укус у вже пошкоджену губу. Другий крок — іще один спалах. Присмак крові, стукіт чобіт об щільний слід і свист вітру склалися в моторошний механічний ритм.
Свідомість звузилася до короткої ділянки снігу перед ногами. Імена, посади й міські вулиці зникли. Залишилася проста команда: не впасти на наступному метрі.
Організм вичерпав легкодоступні запаси енергії й почав витрачати власні м’язи. Вдихи обпікали легені, наче повітря було наповнене дрібним склом. Пальто рипіло залізними обладунками.
Ларису вела сама лише впертість — та, що не дозволила їй відвести очі від пістолета полковника. Кожен укус був відмовою скоритися вироку Гончаренка й дозволити лісові приховати злочин.
Вона більше не намагалася визначити, скільки кілометрів залишилося. Будь-яка оцінка могла виявитися надто великою й зламати рештки волі. Шлях вимірювався від одного темного стовбура до наступного. Дійти до сосни, потім до поваленої ялини, далі до повороту гусеничного сліду — лише такі короткі цілі ще вміщалися в замерзлій свідомості.
Іноді їй здавалося, що попереду рухається людська тінь, і тіло на мить пришвидшувалося. Наступної миті тінь ставала гілкою. Лариса не довіряла зору, доки не могла підтвердити побачене формою, запахом або звуком. Вона розуміла, що галюцинації вже близько, а отже, зупинятися для перевірки кожної омани не можна.
Диктофон тиснув на ребра й здавався важчим із кожною годиною. Савченко кілька разів ловила себе на безглуздому бажанні викинути все зайве, хоча пристрій важив зовсім мало. Вона міцніше застебнула кишеню: мозок, що замерзав, міг змусити позбутися саме того, заради чого вона ще йшла.
Гусеничний слід повернув праворуч, оминаючи чагарник. Савченко зачепилася за корінь під снігом і важко впала набік. Плече вдарилося об наст, сніговий пил заліпив окуляри.
Лежати знову виявилося неймовірно зручно. Вітер перетворився на далеку колискову, присмак крові ослаб. Лариса видушила із себе глухий звук, схожий на гарчання, вхопилася за власне коліно й перевернулася на живіт.
Вона ще раз прокусила губу, стала навкарачки, потім обійняла стовбур сосни й підвелася. Пара від дихання одразу замерзала на обличчі. Один крок. Ще один. Серце могло зупинитися будь-якої миті, але поки воно й далі гнало кров.
Раптом поверхня під ногами змінилася. Вузька гусенична траншея розширилася й перейшла в утоптаний майданчик. Лариса зупинилася, хитаючись, і змусила себе підвести голову.
Темрява попереду була не суцільною. Між ялиновими лапами, приблизно за п’ятдесят метрів, лежала невелика пляма жовтого світла. Вона не скидалася ані на місячний відблиск, ані на нерухому зорю. Світло злегка тремтіло й падало на сніг із квадратного вікна.
Гасова лампа. Людське житло.
Останніх метрів Лариса майже не пам’ятала. Дерев’яні двері піддалися під її вагою, і вона впала на нестругану підлогу. Разом із нею всередину ввірвався клуб морозної пари.
Хтось швидко зачинив двері й засунув важкий засув. Жар від розпеченої печі вдарив в обличчя так різко, що Ларисі здалося, ніби шкіру обпекло полум’ям. Різниця температур становила майже шістдесят градусів.
Зледенілий драп почав відтавати з тихим шипінням. Із чобіт стікала вода, збираючись темними калюжами між дошками.
«Жива», — хрипко промовив згори чоловічий голос.
Лариса спробувала підвести голову, але потилиця обважніла. У світлі лампи над нею проступив високий худорлявий силует старого, який дивився без метушні, наче посеред ночі в його зимівнику нерідко падали з порога напівзамерзлі люди…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
