Згорток знову слабо ворухнувся, а потім обм’як. Арчі відразу відчув зміну. Зволікати було не можна. Пес озирнувся порожньою вулицею, але поблизу не було нікого, до кого він міг би звернутися. Ресторани ще були зачинені, за вікнами будинків не помітно було руху, а рідкісні перехожі перебували надто далеко.
Попередній досвід підказував йому кинути ковдру й піти. Будь-яка річ, що пахла людиною, могла принести неприємності. Однак Арчі не розтиснув зубів. Він лише поправив край тканини й рушив уперед, дедалі пришвидшуючи крок.
За кілька кварталів стояла велика будівля, біля якої Арчі іноді шукав їжу. Він не знав, як вона називається і навіщо туди приїздить стільки людей. Зате пес давно помітив, що скляні двері відчиняються і вдень, і глибокої ночі. Хтось постійно входив, виходив, під’їжджав машинами. Зараз це було єдине знайоме місце, де напевно можна було зустріти людину.
Арчі попрямував туди. Бігти зі згортком виявилося незручно, тому він рухався швидким рівним кроком, намагаючись не розгойдувати ношу. Кілька разів тканина починала вислизати з пащі, і тоді пес зупинявся, обережно перехоплював край і продовжував шлях.
За п’ять хвилин Арчі звернув за останній ріг. Попереду вже виднівся освітлений в’їзд. Парковкою квапливо йшли люди, дехто зникав за автоматичними дверима, інші прямували до машин. Після порожніх вулиць цей рух міг налякати безпритульного пса, але тепер він означав лише одне: тут нарешті помітять його ношу…
