«Адвокат». Підкреслила двічі.
Уранці Віра зателефонувала Лідії. Нічого не стала пояснювати, лише спитала, чи знає та хорошого юриста.
— Юриста? Навіщо тобі?
— Із сімейних та майнових справ. Хочу перевірити папери Андрія. Кирило каже, що все гаразд, але я хочу переконатися сама.
— Правильно, — одразу сказала Лідія. — Записуй. Сергій Ларін. Він допомагав моїй сестрі, коли її колишній чоловік намагався сховати майно. Жорсткий, але чесний. Я надішлю номер.
Офіс Сергія Ларіна містився на третьому поверсі старої будівлі в діловій частині міста. Тісна приймальня, два стільці, секретарка за скляною перегородкою, запах кави й паперу. Сам Ларін виявився невисоким кремезним чоловіком років шістдесяти, з коротко стриженим сивим волоссям і уважним поглядом.
Він потис Вірі руку й указав на стілець навпроти.
— Розповідайте.
І Віра розповіла. Усе. Про тридцять років шлюбу. Про віддалення Андрія. Про нічний дзвінок Кирила. Про закриту труну. Про відсутність колег на похороні. Про банк, позашляховик, молоду жінку й дитячий голос на парковці. Про лікаря, який звільнився за тиждень. Про порожні зведення пригод. Про листування в ноутбуці сина.
Ларін слухав мовчки й лише іноді робив нотатки в блокноті. Коли Віра закінчила, він зняв окуляри, потер перенісся й подивився на неї просто.
— У вас є докази?
— Так.
Віра дістала роздруківки. Усю ніч старий принтер шумів і скрипів, але впорався. Листування, виписки, копія поліса, свідоцтво, номер машини.
Ларін розклав папери на столі й довго їх вивчав. Віра сиділа нерухомо й слухала цокання настінного годинника.
— Це серйозна кримінальна справа, — нарешті сказав він. — Шахрайство зі страховою виплатою, підробка документів, фіктивне свідоцтво про смерть, участь кількох осіб. Ваш син — співучасник. Лікар, який підписав висновок, теж. Тут цілий ланцюг.
— Що мені робити?
— Перше: подаємо заяву до слідчих органів. Друге: домагаємося арешту рахунків, щоб гроші не встигли вивести. Третє: оскаржуємо свідоцтво про смерть. Четверте: запускаємо розлучення й поділ майна з урахуванням шахрайства з боку чоловіка.
Віра слухала й кивала. Слова звучали незвично, важко, але сенс був ясний.
Ларін помовчав, потім додав:
— Я зобов’язаний попередити. Ваш син може отримати покарання. Можливо, умовне, можливо, серйозніше. Ви готові?
Віра подивилася у вікно. Вулицею проїхав автобус, шибки в кабінеті ледь помітно здригнулися.
— Мій син допоміг батькові інсценувати смерть, щоб обікрасти мене, — сказала вона рівно. — Він бачив, як я плачу на похороні, і знав, що в труні немає тіла. Він приносив мені папери, показував, де підписувати, і переказував гроші. Він називав мене мамою й продавав мене за свою частку. Так. Я готова.
Ларін простягнув їй ручку.
— Тоді підписуйте довіреність. Починаємо…
