Квіткова крамниця з’явилася майже випадково. За тиждень після переїзду Віра гуляла набережною й побачила оголошення про оренду маленького приміщення між рибною крамницею й аптекою. Скляна вітрина, двері з дзвіночком, усередині запилена стійка й порожні полиці. Раніше там продавали сувеніри, але магазин закрився.
Віра зайшла, озирнулася. Приміщення було крихітне, з низькою стелею, дерев’яними панелями на стінах і мийкою в кутку. Але крізь вітрину падало сонце, і пил у його променях здавався золотим.
— Скільки оренда? — спитала вона в господаря приміщення.
Сума виявилася скромною.
— Я беру, — сказала Віра й сама здивувалася, як легко вимовила ці слова.
Вона ніколи не займалася квітами професійно. Але все життя вирощувала їх у саду, на підвіконнях, у горщиках біля ґанку. Знала, кому потрібне світло, а кому — тінь, хто просить води щодня, а хто терпить тиждень. Знала, як підрізати стебла, щоб букет стояв довше, як поєднувати відтінки, щоб квіти не сперечалися, а розмовляли.
Це було її. Тільки її. Андрій ніколи не цікавився квітами й вважав це дрібницею.
Перші дні Віра мила, шкребла, фарбувала. Стіни зробила ніжно-зеленими, полиці відшліфувала й покрила лаком. Привезла з ринку троянди, хризантеми, гербери, горщики із сукулентами. Біля входу поставила бляшане відро із соняшниками — яскравими, як маленькі сонця.
Над дверима повісила просту вивіску, яку сама намалювала на фанері: «Квіти від Віри».
Покупці з’явилися одразу. Літня жінка із сусіднього будинку купила хризантеми. Потім зайшов молодий хлопець, довго вибирав троянди, червонів і зізнався, що йде на перше побачення.
Віра зібрала йому букет із п’яти червоних троянд і однієї білої.
— Біла — щоб вона зрозуміла, що ти серйозно, — сказала вона.
Хлопець усміхнувся так щиро, що Вірі потепліло всередині.
Лідія приїхала за місяць. Стояла на порозі з валізою й коробкою домашнього печива. Обійняла Віру, відступила на крок і уважно подивилася.
— Ти інша.
— Яка?
— Жива. У тебе очі інші. Раніше ти ніби вибачалася за те, що існуєш. А зараз — ні.
Вони пили каву на балконі й дивилися на бухту. Лідія розповідала новини: хто одружився, хто розлучився, хто відкрив кафе, де тепер роблять погану каву, зате поставили безкоштовний інтернет. Віра слухала й усміхалася. Ці дрібниці більше не здавалися шумом. Вони доводили: світ продовжує жити, і в ньому є місце не лише бідам.
— А Кирило? — обережно спитала Лідія, коли між ними повисла пауза.
Віра поставила чашку на перила.
— Дзвонив. Двічі. Перший раз після вироку. Казав, що шкодує, що батько його втягнув, що він не хотів, що розуміє, як мені боляче. Говорив довго. Дуже правильно.
— А ти?
