— спитав він біля дверей.
Віра зупинилася на сходах. День був ясний, перший по-справжньому весняний. Небо — високе, блакитне, повітря пахло вологою землею й ранніми квітами.
— Так, — сказала вона. — Здається, вперше за довгий час — так.
Дім продався швидше, ніж Віра очікувала. Рієлторка привела перших покупців уже за тиждень після оголошення. Молода пара: він інженер, вона вчителька, чекали на першу дитину. Вони ходили кімнатами, торкалися стін, зазирали до шаф, а жінка все повторювала:
— Як тут затишно. Відчувається, що в цьому домі жили по-справжньому.
Віра стояла біля кухонних дверей і думала, як дивно звучить слово «затишно» про місце, де вона тридцять років жила поруч із людиною, яка планувала від неї зникнути.
Угоду оформили за кілька тижнів. Віра розбирала речі методично, кімнату за кімнатою, ніби знімала з життя старі шари. Спальня далася найлегше. Вона склала свій одяг, білизну, кілька книжок. Сорочки Андрія, черевики, бритвений набір, флакон одеколону віднесла до благодійного пункту.
— Чоловічі речі? Розлучення? — спитала жінка за стійкою.
— Щось на кшталт того, — відповіла Віра й вийшла, не озираючись.
Кухня виявилася важчою. Тридцять років сніданків, вечерь, кави, кориці, тушкованого м’яса, варення. Віра знімала чашки й тарілки з полиць, загортала каструлі в папір. Синю чашку Андрія довго тримала в руках біля мийки.
Забирати її не хотілося. Викинути теж. Не з любові — з дивного забобонного відчуття, якому вона не знаходила назви.
Урешті чашка залишилася на столі, коли Віра йшла з дому востаннє.
У сад вона вийшла надвечір, коли коробки вже були зібрані. Дерева пустили перші ніжні листочки. Помідорна грядка стояла чорною, вологою, готовою до весни. Лавка, як і раніше, трималася на трьох із половиною ніжках і була трохи перекошена.
Віра обережно сіла. Лавка скрипнула, але витримала.
Колись вони з Андрієм сиділи тут і мріяли вголос. Другий поверх. Тераса. Маленький басейн для дитини. Андрій казав: «Почекай, Віро. От побачиш, ми житимемо чудово». Вона сміялася й вірила.
Завжди вірила.
Віра провела долонею по шорсткому дереву. Під пальцями були тріщини, скалки, сліди дощів і сонця. Потім вона встала, обтрусила пальто й пішла до хвіртки. Не озирнулася.
Нове житло вона знайшла сама. Невелике місто біля моря, куди колись їздила з Лідією на вихідні. Тоді вони гуляли набережною, їли в маленькому кафе біля причалу, і Віра сказала: «От би жити тут. Прокидатися й бачити море щодня».
Лідія засміялася:
— То переїжджай.
Віра тоді лише похитала головою. Андрій би нізащо не погодився.
Тепер згода Андрія більше нічого не важила.
Квартира була на третьому поверсі старого будинку з облупленим фасадом і кованими балконами. Дві кімнати, маленька кухня з вікном у двір, ванна з примхливим краном і балкон, що виходив на бухту. Не безкрає море, а тиха півкругла бухта з човнами біля причалу й маяком на далекому мисі.
Стіни були білі, подекуди потріскані. Підлога — прохолодна теракотова плитка. Меблів майже не було: ліжко, стіл, два стільці, шафа з дзеркалом. Вірі вистачало.
Першої ночі вона майже не спала. Не від тривоги, а від незвичності. Замість передміської тиші — шум хвиль, крики чайок, далекий гудок рибальського катера до світанку. Замість темного саду — місячні відблиски на стелі. Замість запаху старого дому — сіль, водорості й жасмин під балконом.
Віра лежала й слухала. Уперше за тридцять років їй не треба було підлаштовуватися під чуже дихання, чекати чужого дзвінка, вгадувати чужий настрій. Ліжко було вузьке, але місця їй вистачало. Їй одній завжди вистачало місця….
