— Я знайшла записи лікарів.
Лейла відвернулася.
— Забудьте.
— Але це може бути важливо для лікування.
— Ні, — різко сказала Лейла. — Це не лікується.
Вона пішла, більше не додавши ні слова. Ірина лишилася біля сходів, відчуваючи, як усередині міцніє дивна суміш тривоги, жалю й цікавості. Якщо вона хотіла врятувати цю людину, їй доведеться дізнатися правду.
Увечері, коли сонце опустилося за обрій, а палац наповнився м’яким світлом ламп, Ірина принесла шейху ліки. Він сидів біля вікна й дивився в темряву.
— Господарю, вам потрібно прийняти таблетки.
Він не обернувся.
— Навіщо? Вони все одно не допомагають.
— Ви повинні дотримуватися режиму.
— Повинен? — він вимовив це слово з гіркотою. — Я нікому нічого не винен. Ні тобі, ні їм, ні Аллаху.
Її зачепив цей виклик, але вона стрималася.
— Тоді заради себе.
Він подивився на неї. Погляд був важкий, але вже без злості.
— Заради себе? А якщо я себе ненавиджу?
У грудях Ірини щось здригнулося.
— Тоді заради тієї, яка колись вас любила.
Його пальці ледь помітно здригнулися. Одна таблетка вислизнула й упала на підлогу. Він повільно підняв її, стиснув у долоні.
— У вас дивні слова, докторе. Ви не схожі на інших.
— Просто я не звикла боятися болю.
Він довго мовчав. Потім проковтнув таблетку й тихо сказав:
— Подивимося, як довго ви витримаєте, Ірино.
Цієї ночі він знову кричав уві сні. Ірина стояла за дверима, слухала й майже вже потяглася до ручки, але зупинилася. Вона розуміла: поки він сам не дозволить увійти, вона залишиться чужою жінкою в білому халаті.
Але серце вже знало: цей чоловік стане для неї чимось більшим, ніж просто пацієнтом.
Від самого ранку в палаці відчувалася напруга. Слуги говорили пошепки, охорона була настороженою, а Лейла виглядала так, ніби чекала біди. Ірина не розуміла, що відбувається, поки не побачила в коридорі молодого чоловіка в дорогому костюмі. Це був брат шейха — Надір Аль-Мансур.
— Пані Ірино, — його голос був м’яким, але холодним. — Мене попереджали, що ви незвичайна жінка.
— Якщо ви про мій акцент…
