Я не розумію, про що ти говориш».
Далі він надіслав дружині це повідомлення, а потім ще кілька приблизно такого ж змісту, але всі його послання так і залишилися без відповіді. На дзвінки Галина також не відповідала.
Антон обдзвонив усіх їхніх знайомих, але ніхто нічого про його дружину, точніше про те, де вона може бути, не знав. Лише Надя, одна з колег Галі, чий номер він насилу відшукав серед своїх контактів, повідомила йому, що Галя взяла відпустку раніше, ніж планувала, при цьому підставивши її саму.
— У мене ж теж були свої плани, а твоя ніби з ланцюга зірвалася. Каже, що вона завжди всім поступалася, а тепер, мовляв, ми маємо допомогти їй. Та я не проти, тільки чому не можна сказати заздалегідь? — тараторила в трубку Надя. — А що у вас сталося хоч?
— Нічого не сталося, — похмуро відповів Антон і спитав: — Ти не знаєш випадково, куди вона могла поїхати?
Надя зам’ялася.
— А ви що, посварилися?
— Ні. Не знаю. Гаразд, дякую за допомогу.
Антон поклав слухавку й нарешті злякався.
Узагалі, він був не з тих, хто гуляє від своїх других половинок праворуч і ліворуч. За все сімейне життя Антон лише двічі зрадив дружині. І то той перший випадок не рахується, бо сталося це лише раз і напідпитку.
Чоловіки з роботи тоді покликали його в сауну й не попередили, що в компанії будуть ще й дами. Ну, він і піддався на заклик однієї з них.
З Лєною все було, звісно, зовсім інакше. Пів року тому вона влаштувалася на те саме підприємство, де працював Антон. І спочатку ні він, ні вона одне на одного взагалі не звертали уваги.
А потім якось так сталося, що після одних корпоративних посиденьок Антон поїхав до Лєни на її орендовану квартиру. На роботі ніби ніхто й не помітив цього. А якщо й запідозрив хтось, то що ж, усі ж дорослі люди.
Отак усе й вийшло. І після цього вони з Лєною стали іноді бачитися. Нічого такого особливого.
Антон навіть майже не докоряв собі за ці зустрічі. Але от як дружина дізналася про це, було зовсім незрозуміло. Невже хтось доніс на нього? Чи вона просто здогадалася про те, що він поїхав до моря не сам?
У будь-якому разі доведеться якось усе виправляти й переконати Галю в тому, що вона для нього все така ж єдина.
Того дня Антон не вигадав нічого кращого, ніж поїхати до тієї ж Лєни й переночувати в неї. Не в гаражі ж йому було спати.
Коли Антон розповів своїй коханці про те, що сталося за його відсутності й як його дружина змінила замки в квартирі, жінка обурено вигукнула:
— Треба було викликати спеціальну службу й провчити дружину.
— Не так усе просто, — сумно зітхнув Антон. — Квартира належить дружині, а не мені. Вона їй від батьків у спадок дісталася. Ми раніше, до їхньої смерті, там усі разом жили. Квартира простора, цілих чотири кімнати. Галя планувала згодом продати її, купити для нас меншу й частково вкластися в житло для наших дітей. Поки що вони обоє ще не визначилися, де хочуть осісти. Христина після навчання залишилася в іншому місті, працює там, а Ігор у столиці довчається й ще не вирішив, що робитиме далі.
— І що ж, у тебе самого нічого немає? Ні квартири, ні іншої нерухомості?
— І заміська ділянка дружині належить.
— Так? І ділянка?
— Так, і ділянка. Вона теж батькам дружини належала. А на мені тільки гараж записаний. Я його сам купував.
Антон задумливо подивився в стелю.
— Тепер ти розумієш, що мені ніяк не можна від Галі йти. Я ж так само, як і ти, з села колись приїхав. Із сумкою через плече. Галка мене страшенно виручала в житті. Вона й на роботу мені допомогла влаштуватися. І взагалі, жив із нею, ні про що особливо не переймаючись, ніби за кам’яною стіною.
На очах чоловіка навернулися сльози.
— Усе зрозуміло з тобою. Я якось інакше все собі уявляла, — промовила Лєна, відсунувшись від нього.
— Що саме? — Антон спантеличено подивився на неї.
— Та так, неважливо, зрештою. А ти надовго в мене вирішив оселитися? Я якось не готова поки до серйозних стосунків. Та й ти сам подумай: якщо твоя дружина дізнається, що ти живеш у мене, вона тебе вже точно після цього не пробачить.
— Це ти, мабуть, влучно підмітила, — сказав Антон і натхненно додав: — Завтра на заміську ділянку поїду. Напевно Галя там ховається.
Останніми роками Галя дуже любила проводити час за містом. Раніше, коли городом ще займалася її мама, поїздки туди здавалися їй справжньою мукою. Особливо садіння й копання картоплі. Та й прополювання теж, не кажучи вже про колорадських жуків та інших шкідників, яких, здавалося, просто ніколи не позбутися.
Хоча багато їхніх сусідів на той час уже перестали засаджувати кожен клаптик своєї землі, а просто насолоджувалися відпочинком на природі, походжаючи по зеленій травичці й час від часу підкошували газон.
Але мама Галини не збиралася наслідувати їхній приклад. Земля створена для того, щоб годувати людей, а не для того, щоб на ній прохолоджуватися, — авторитетно казала вона й змушувала Галю поливати безкінечні грядки з цибулею.
Тепер Галя сама із задоволенням і полола, і поливала ці грядки. І навіть шкідливі жуки не здавалися їй такими вже огидними. Зате яке задоволення було взимку посмажити свою власну картопельку й відкрити банку з маринованими огірочками — не такими штучними і на смак, і на колір, як ті, що продають у магазинах, а справжніми, в міру хрусткими й пахучими кропом і м’ятою.
Антонові, до речі, дуже подобалося, що в них свої овочі. Частково, мабуть, тому, що на цьому можна було зекономити…
