— Марин, ти тільки не ображайся, — говорила вона тихим, ніби співчутливим голосом. — У нас публіка складна. Клієнти звикли до певного рівня. Якщо дізнаються, що в мене працює колишня ув’язнена, почнуться розмови. Вони підуть самі й ще знайомих відведуть. Тут навіть прибиральниці за місце тримаються так, ніби це коштовність.
Вона вимовляла це м’яко, майже лагідно, але кожне слово било болючіше за грубий ляпас.
— Пробач, нічого особистого, — додала Діана. — Хочеш, дівчата тобі укладку зроблять? Макіяж? За рахунок салону.
— Не треба, — сухо відповіла Марина. — Обійдуся.
Вона попрямувала до виходу. Діана наздогнала її майже біля дверей.
— Марин, ну не треба так. Якби я могла, я б допомогла. Ти ж знаєш, я до тебе добре ставлюся, просто…
— Удачі тобі, подруго, — з кривою усмішкою сказала Марина й вийшла.
Це була остання людина з її минулого життя, на яку вона ще розраховувала.
«Значить, сама заслужила, — думала вона, крокуючи вулицею. — Доросла жінка, а все вірила словам. Ні справжніх друзів, ні чоловіка. Тільки чужі обіцянки й молода дружина за дверима, які колись були моїми».
І раптом думка вдарила холодно, ясно, безжально:
«Я бездомна».
Перед очима спливла та смугаста кішка біля воріт установи. Вільна, але нікому не належна.
«От тобі й знак. Мені тоді показали моє майбутнє. Там, за ґратами, хоча б був дах. А тепер куди?»
