Життя без прикрас— Марин, ти тільки не ображайся, — говорила вона тихим, ніби співчутливим голосом. — У нас публіка складна. Клієнти звикли до певного рівня. Якщо дізнаються, що в мене працює колишня ув’язнена, почнуться розмови. Вони підуть самі й ще знайомих відведуть. Тут навіть прибиральниці за місце тримаються так, ніби це коштовність.
Вона вимовляла це м’яко, майже лагідно, але кожне слово било болючіше за грубий ляпас.
— Пробач, нічого особистого, — додала Діана. — Хочеш, дівчата тобі укладку зроблять? Макіяж? За рахунок салону.
— Не треба, — сухо відповіла Марина. — Обійдуся.
Вона попрямувала до виходу. Діана наздогнала її майже біля дверей.
— Марин, ну не треба так. Якби я могла, я б допомогла. Ти ж знаєш, я до тебе добре ставлюся, просто…
— Удачі тобі, подруго, — з кривою усмішкою сказала Марина й вийшла.
Це була остання людина з її минулого життя, на яку вона ще розраховувала.
«Значить, сама заслужила, — думала вона, крокуючи вулицею. — Доросла жінка, а все вірила словам. Ні справжніх друзів, ні чоловіка. Тільки чужі обіцянки й молода дружина за дверима, які колись були моїми».
І раптом думка вдарила холодно, ясно, безжально:
«Я бездомна».
Перед очима спливла та смугаста кішка біля воріт установи. Вільна, але нікому не належна.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.