Він знизав плечима.
— Я просто знаю, як буває далі. — Він сказав це спокійно, майже байдуже. Начебто говорив про щось неминуче.
— А ти… — вона запнулася. — Ти весь цей час знав, що так буде?
Кирило кивнув.
— Мене взяли таким, — сказав він. — Одразу.
— Яким? — запитала вона.
— Тихим. — Він подумав і додав: — Зручним.
Слово прозвучало дивно, доросле, важке в дитячому голосі.
— Мама казала: «Ти маєш бути тихим», — продовжив він. — «Інакше все зіпсуєш. Люди почнуть питати. А так ніхто питань не ставить».
Людмила Сергіївна відчула, як горло стиснулося, але сльози так і залишилися всередині.
— А якби ти заговорив? — запитала вона.
Кирило стиснув слона так сильно, що в того зім’ялося вухо. Він замовк, збираючись із духом.
— Вона сказала… Сказала, що мене віддадуть назад у дитячий будинок. — Він підняв на бабусю очі — серйозні, занадто дорослі. — А тобі, — додав він тихо, — стане гірше. Ти заснеш швидше.
Людмила Сергіївна сиділа, дивлячись на онука, і розуміла: він справді знав мало слів, але він знав, що робила мати, він знав, чим усе закінчується. І якщо сьогодні він заговорив, значить, схема знову почала працювати. Тільки тепер уже в її домі.
Людмила Сергіївна майже не спала. Ніч минула рваними шматками: то провал, то різке пробудження з відчуттям, ніби хтось щойно вийшов із кімнати. Квартира була тиха, Кирило спав у сусідній кімнаті, притиснувши до себе слона. А в Людмили Сергіївни в голові крутилися одні й ті самі уривки: таблетки, кабінет, підписувати, потім більше не жили там.
Уранці вона дивилася на себе в дзеркало довше, ніж зазвичай. Обличчя здалося старшим за свої роки. І раптом — злість. Холодна, ясна. Та, що приходить, коли страх уже відступив і поступився місцем рішенню.
Того ж дня вона пішла до лікаря. Ірина Сергіївна знала Людмилу Сергіївну давно. Дільнична, спокійна, уважна, з тих, хто спочатку слухає, а вже потім робить висновки. Вона нахмурилася, перегортаючи записи.
— Ви кажете, що останнім часом відчуваєте сонливість, провали в пам’яті, — повільно сказала вона. — При цьому нових призначень я вам не робила.
— Я пила чай, — відповіла Людмила Сергіївна. — Трав’яний. Його мені невістка подарувала.
Ірина Сергіївна підняла очі.
— Ви знаєте, скільки літніх людей потрапляють у стаціонар саме через такі трав’яні збори?
Вона виписала направлення на аналізи, спокійно, але в її голосі з’явилася напруга.
Коли результати прийшли, сумнівів не залишилося.
— Тут седативні препарати, — сказала Ірина Сергіївна, постукуючи пальцем по паперу. — Причому в дозуванні, яке при регулярному прийомі дає сплутаність свідомості, загальмованість, порушення пам’яті. Це не випадковість…
Коментування закрито.