— Вони пам’ятали тебе? — запитала Людмила Сергіївна.
— Так. Спочатку. — Він вимовив це слово окремо, з паузою. — А потім мама починала їм давати таблетки. Або колола.
Він подивився на бабусю, немов перевіряючи, чи можна говорити далі.
— Вона казала: «Щоб спокійніше стало. Щоб не нервували».
Людмила Сергіївна згадала, як Альона говорила майже тими ж словами: «Вам треба менше хвилюватися. Нерви зараз усім шкодять».
— І що з ними було? — запитала вона.
— Вони починали плутатися, — Кирило говорив швидше, ніби боявся забути. — Питали одне й те саме. Могли запитати, хто я, потім знову, потім знову. — Він насупився. — Одна бабуся весь час питала, ранок зараз чи вечір. Навіть коли сонце світило.
Людмила Сергіївна заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом спливла власна кухня і її розгубленість: який сьогодні день?
— Вони забували? — тихо сказала вона.
— Так, — підтвердив Кирило. — Дуже. — Він на секунду замислився. — Один дідусь шукав свої капці й злився. Казав, що їх вкрали. А вони були в нього на ногах.
Людмила Сергіївна стиснула пальці.
— А потім? — запитала вона.
Кирило помовчав.
— Потім ми їхали. Завжди їхали.
— Куди?
— В одне місце. Кабінет. Там був дядько в окулярах.
— Це був лікар? — запитала вона.
Кирило знизав плечима:
— Я не знаю. Він мало говорив. Тільки показував, де писати. — Він провів пальцем у повітрі, ніби виводив підпис. — Там треба було підписувати.
— А ти? — запитала Людмила Сергіївна. — Ти що робив?
— Я сидів тихо, — відповів Кирило. — Мама казала: «Сиди й дивись у підлогу. І мовчи». — Слово «мовчи» він вимовив майже пошепки.
— А після цього? — запитала вона.
Кирило опустив голову.
— Потім бабуся більше там не жила. — Він замовк, потім додав: — Ми більше до неї не їздили.
У кімнаті стало глухо, немов повітря загусло. Годинник цокав занадто голосно. Людмила Сергіївна нахилилася вперед.
— Кириле, ти розумієш, що це означає?..
Коментування закрито.