Колись, у двадцять п’ять, вона приїхала до цього великого міста з далекого невеликого містечка з однією валізою й дипломом економістки. Грошей вистачало лише на кімнату в літньої господині, проїзд і найдешевші продукти. Олеся тоді боялася кожного телефонного дзвінка від орендодавця, кожної затримки зарплати, кожної несподіваної витрати, але назад не збиралася. Спершу вона працювала в рекламній агенції, затримувалася до ночі, переписувала чужі презентації, тягала важкі папки, вчилася говорити з клієнтами так, щоб вони чули не прохання, а впевненість.
Потім з’явилися зв’язки, досвід, перші самостійні проєкти. Вона ризикнула й відкрила свою агенцію «Меридіан», яка організовувала великі ділові та святкові заходи для компаній, звиклих вимагати неможливого. Олеся звикла до напруги. Вона вміла рахувати витрати, торгуватися, тримати в голові десятки завдань і усміхатися в ту мить, коли хотілося жбурнути телефон у стіну. Вона навчилася не показувати втоми, бо в її світі слабкість одразу ставала приводом для чужого тиску.
Останній місяць перед весіллям був особливо важким. Разом із підготовкою до урочистості вона вела найбільший проєкт в історії агенції: ювілейний форум для промислового холдингу. Договір обіцяв величезний гонорар, але вимагав бездоганного виконання. Ірина, її партнерка й подруга, вже хрипіла від утоми, повторюючи:
— Лесю, ти себе доконаєш. Весілля можна перенести. Нічого страшного не станеться.
— Я все встигну, — відповідала Олеся.
Ця фраза давно стала її особистим заклинанням. Вона й справді завжди встигала: закривала чужі помилки, витягувала провалені переговори, мирила клієнтів, знаходила артистів за ніч, рятувала майданчики за годину до початку. Їй здавалося, що й власне весілля вона проведе так само — чітко, красиво, без жодного збою.
Назар колись увірвався в її життя як протилежність усьому, від чого вона втомилася. Вони зустрілися на закритому показі картин, куди Олесю привела клієнтка. Він стояв біля великого полотна, залитого тривожними плямами кольору, і говорив про свободу, внутрішню музику й те, що справжній художник живе не розрахунком, а почуттям. Олеся, звикла до таблиць, кошторисів і голосів замовників, які звучали однаково вимогливо, слухала його майже зачаровано. Їй здавалося, що перед нею людина з іншого повітря, зі світу, де не треба щохвилини доводити свою корисність…
