Картина складалася неприваблива. Агентство «Савченко і партнери» трималося на трьох-чотирьох великих угодах на рік, між якими панував хаос. Менеджери працювали абияк.
Фінансова звітність велася так, ніби її складав хтось, хто бухгалтерію вивчав за анекдотами. Борги перед постачальниками — системні, не разові. Репутація на ринку — посередня.
Оксана не говорила про це вголос. Вона попросила чоловіка показати їй фінансові документи ніби між іншим, за вечерею, наче з цікавості. Він показав, трохи поблажливо.
«Ти в нерухомості не тямиш, це специфіка». Вона кивнула й забрала теку до спальні. Тієї ночі вона не спала до третьої, складала в голові модель.
На ранок у неї був план. Вона не сказала чоловікові: «Твоє агентство — корабель, що тоне». Вона сказала: «Тарасе, я подумала, можна оптимізувати кілька процесів. Не втручатися у твою роботу, просто навести лад у цифрах. Ти не проти?» Він був не проти: думав, що йдеться про таблиці в Excel.
Йшлося про інше. За наступні півтора року Оксана, не йдучи зі своєї посади в «Граніт Інвест», переписала фінансові моделі агентства, знайшла, де витікають гроші, вийшла на двох інвесторів через власні контакти, не через чоловіка, реструктуризувала борги, вибудувала систему обліку, за якої стало видно кожен рух коштів. Агентство почало заробляти по-справжньому.
Тарас розквітнув. Він став з’являтися на ділових заходах із виглядом людини, яка знає, що робить, давав інтерв’ю невеликим галузевим виданням, завів звичку вимовляти фразу «у моїй практиці» з вагою, яка Оксану іноді смішила, іноді дратувала. Він не розумів або не хотів розуміти, що за його спиною стоїть дружина із зошитом і калькулятором.
Оксана не наполягала на визнанні, вона працювала. Копію кожного документа, який вона готувала для агентства, кожного договору, кожного платіжного доручення вона зберігала в окремій теці на окремому зашифрованому диску. Не тому, що планувала розлучення, просто тому, що гроші люблять порядок, і тому, що інженер Микола Петрович Левченко колись казав доньці: «Добра документація — це повага до майбутнього».
На третій рік шлюбу в неї з’явилася ідея, яку вона обмірковувала кілька місяців, перш ніж утілити. Вона відкрила власну компанію. Не гучно, не з пресрелізом — тихо, через нотаріуса, через довіреного партнера — Дмитра Кравченка, з яким працювала ще в «Граніт Інвест» і якому довіряла професійно й по-людськи.
Компанія називалася «Паритет» — управління активами, фінансовий консалтинг. Юридично вона значилася співзасновницею з часткою у 50 відсотків, насправді була мозком і рушієм усього. Кравченко представляв компанію на переговорах, підписував папери, спілкувався з клієнтами, а Оксана будувала стратегію й ухвалювала рішення.
Тарас не знав. Людмила Василівна приходила до них раз на місяць, завжди з виглядом ревізорки, а не гості, оглядала квартиру й усе коментувала. Казала Тарасові при Оксані речі, які ввічливі люди говорять за спиною.
«Тарасе, ти маєш втомлений вигляд, видно, що тобі доводиться тягнути все на собі. Оксано, ви працюєте, так? І по дому встигаєте. Ну-ну».
Оксана наливала їй чай і всміхалася. У тій самій усмішці вона тримала й думку про дві квартири. На четвертий рік шлюбу, коли «Паритет» почав приносити серйозні гроші, Оксана купила першу квартиру — однокімнатну, у столиці, в хорошому районі.
Передала квартиру матері за договором дарування: власницею стала Галина Іванівна, тому квартира не входила до складу майна подружжя. Усе було оформлено документально й прозоро з погляду закону. Оксана знала порядок напам’ять, як знала десятки інших норм, які одного дня могли стати в пригоді.
Галина Іванівна приїхала підписувати папери, довго й мовчки дивилася на доньку, потім спитала: «Навіщо?» — «Про всяк випадок, мамо». Галина Іванівна більше не питала.
Вона вміла читати між рядків. Бухгалтерська навичка. За рік Оксана купила другу, двокімнатну, і так само передала її матері за договором дарування, з усіма документами, що зберігалися в окремій теці.
На той час у неї вже було абсолютно чітке розуміння. Тарас її використовує. Неусвідомлено.
Він не був лиходієм у класичному сенсі. Він був людиною, яка звикла отримувати більше, ніж давати, і не бачила в цьому проблеми. Він сприймав її роботу як належне, її гроші — як спільний ресурс, її мовчання — як згоду…
