Того вечора він підсів до неї сам. Більшість чоловіків на таких заходах оминали її, вона не випромінювала доступності, не усміхалася авансом, не підтримувала світських розмов ні про що. Тарас сів.
Запитав про її роботу. Вона відповіла коротко. Він не відстав, почав ставити розумні запитання, реальні, про ринок, про інвестиції, про ризики.
Це її здивувало. Більшість чоловіків її рівня або вдавали, що розбираються, або відразу змінювали тему. Він слухав.
Потім вона зрозуміла, що він слухав не з цікавості, а з розрахунку. Але тоді цього не бачила. Вона бачила харизму, бачила енергію, бачила людину, яка не боїться сильної жінки.
Це було рідкістю, і вона прийняла рідкість за цінність. Вони зустрічалися 8 місяців, він був уважним, винахідливим, умів зробити так, щоб поруч із ним було легко. Квіти без приводу, поїздки на вихідні, вечері в місцях, які вона сама б не знайшла.
Оксана не була романтичною натурою, вона була аналітикинею, але навіть аналітики хочуть, щоб хтось думав про них першими. Він зробив пропозицію в листопаді, у маленькому ресторані в центрі міста. Без зайвого пафосу, просто дістав каблучку й сказав: «Я хочу, щоб ми разом будували щось справжнє».
Оксана сказала так. Весілля було скромним, на її наполягання. Тарас хотів широко, з розмахом, із рестораном на сто людей.
Оксана спокійно пояснила, що гроші, витрачені на один вечір, можна вкласти в перший внесок на квартиру. Він погодився, і вже тоді в його згоді було щось покірне, що мало б її насторожити, але не насторожило. Людмила Василівна з’явилася в її житті на весіллі й одразу розставила всі крапки над «і».
Мати Тараса була з тієї породи жінок, які пам’ятають впливовий адміністративний апарат минулого не як історичний факт, а як особистий досвід. Вона працювала в цій системі й досі трималася так, ніби за її спиною стоїть апарат влади. Висока, пряма, у темному костюмі з брошкою, із зачіскою, якої не торкався вітер.
Погляд оцінювальний, без спроб це приховати. «Провінція», — сказала вона, коли Оксана представилася. Не спитала — констатувала.
«Як діагноз?» — «Так», — відповіла Оксана. «Зрозуміло», — сказала Людмила Василівна й відвернулася. Цим «зрозуміло» вона сказала все.
«Провінція, жодних зв’язків, жодного прізвища, незрозуміло, що син у ній знайшов». Оксана запам’ятала цей момент, не образилася, занесла до свого внутрішнього зошита, туди, де зберігала спостереження про людей. Людмила Василівна Савченко.
Снобізм як захисна реакція. Син для неї не людина, а статус. Небезпечно.
Максим, молодший брат Тараса, був цілковитою протилежністю матері. Галасливий, розхристаний, із вічною історією про «справу на мільйон», яка ось-ось злетить. Йому було 28, і за ці 28 років він не довів до кінця жодного починання.
Зате вмів позичати. Легко, з усмішкою, з обіцянками, які він сам, здається, в момент виголошення вважав щирими. На другий місяць після весілля він попросив у Оксани 50 тисяч.
«На тиждень, точно поверну, просто касовий розрив». Оксана дала. За місяць нагадала.
Він засміявся: «Та ти що, Оксано, ми ж сім’я, чого ти як чужа?» Вона записала суму в зошит. Не зі скупості — з принципу.
Гроші люблять порядок. Сім’я — не привід скасовувати порядок. Перші пів року шлюбу вона спостерігала за агентством чоловіка, не втручалася, дивилася…
