Тепер перед нею був той, хто доніс до них останнє прохання Кирила. Той, хто почув слабкий писк там, де люди чули лише траурну тишу.
— Ти знав, — прошепотіла Ірина. — Увесь цей час ти знав.
Рой повернув до неї голову й повільно поклав морду їй на коліна.
Ірина провела долонею по його шерсті.
— Він довірив її тобі, — сказала вона майже нечутно. — А ти довів її до нас.
Рой заплющив очі.
У кімнаті запанувала тиша. Але це вже була не мертва тиша прощальної зали. У ній чулося слабке дихання маленького життя, тихе сопіння цуценяти й рівне, важке дихання великої німецької вівчарки, яка нарешті могла трохи відпочити.
Ірина подивилася на коробку.
— Отже, вона залишиться з нами, — сказала вона. — Раз він так хотів.
Рой підвів голову й подивився на неї так уважно, наче зрозумів кожне слово.
Наступного ранку люди, які служили разом із Кирилом, зібралися, щоб вирішити, що буде з цуценям далі. Але справжньої суперечки не вийшло. Відповідь усі знали заздалегідь.
— Маля залишиться в Ірини, — сказав Савелій. — Рой буде поруч. Це останнє прохання Кирила.
Ніхто не заперечив.
Бо йшлося вже не просто про цуценя. Це було останнє врятоване життя загиблого солдата. Остання воля, передана не через документи й офіційні слова, а через вірність німецької вівчарки.
Ірина назвала малу Милою….
