Ім’я вийшло м’яким, теплим, майже домашнім — наче спеціально для тієї, хто з’явилася з холоду, страху й темряви, але все одно зуміла вижити.
Перші тижні виявилися важкими. Мила часто прокидалася, тихо пищала, тремтіла уві сні. Ірина вставала до неї вночі, зігрівала, годувала, міняла пледи. Але найчастіше раніше за неї підводився Рой.
Він чув кожен звук.
Варто було маленькій німецькій вівчарці ледь пискнути, як велика вже була поруч. Рой лягав біля коробки, витягував морду до малечі й спокійно дихав, доки вона не затихала. Іноді Мила засинала, уткнувшись носом у його лапу, наче в найнадійніше місце на землі.
Рой більше не гавкав без причини. Не ходив неспокійно по дому. Не сидів біля дверей годинами, прислухаючись до кроків, яких уже не могло бути.
Він наче прийняв нову службу.
Одного разу Савелій приїхав до Ірини й побачив таку картину: Рой лежав на підлозі, а Мила, вже трохи зміцніла, дерлася на його передню лапу й намагалася впіймати хвіст. Велика вівчарка терпляче дивилася на неї й навіть не ворушилася.
Ірина тихо сказала:
— Він не просто її охороняє. Здається, він тепер живе заради неї.
Савелій нічого не відповів. Лише подивився на Роя й подумав, що Кирило не помилився. Ні у своєму псові, ні у своєму останньому наказі.
Минуло кілька місяців…
