Холод відступив. Дні стали світлішими. У домі Ірини біль нікуди не зник, але поруч із ним з’явилися інші звуки: швидкий тупіт маленьких лап, радісне тявкання, шарудіння пледа, спокійне дихання Роя біля дверей.
Мила росла швидко. Її вуха то смішно падали, то раптом ставали сторч. Вона була впертою, допитливою, сміливою й постійно намагалася повторювати за Роєм.
Якщо він сідав біля дверей, вона сідала поруч. Якщо він насторожувався, вона теж підводила голову, хоч іще не розуміла, що саме треба слухати. Якщо Рой лягав біля ніг Ірини, Мила влаштовувалася між його передніх лап, наче там було найбезпечніше місце у світі.
Для Роя вона давно перестала бути лише наказом.
Вона стала сенсом.
Одного вечора Ірина дістала коробку з речами Кирила. Там лежали фотографії, старі записи, кілька особистих дрібниць і та сама записка, яку вона перечитувала стільки разів, що папір на згинах став м’яким.
Вона сіла біля вікна. Мила спала поруч на пледі. Рой лежав трохи далі, але так, щоб бачити двері, цуценя й Ірину водночас.
— Ти б усміхнувся, якби побачив її, — тихо сказала Ірина, дивлячись на фотографію Кирила. — Вона така вперта. Така жива. І Рой від неї ні на крок.
Пес підвів очі, почувши своє ім’я…
