Рой підійшов до Савелія й обережно витягнув морду до цуценяти. Він лизнув маля в лоб — ледь помітно, дуже дбайливо, наче боявся завдати йому болю. Потім сів поруч: рівно, строго, як на посту.
І тоді всі остаточно зрозуміли.
Німецька вівчарка виконала останній наказ свого господаря.
До кінця.
Після церемонії цуценя відразу перенесли до теплої кімнати при службовому розпліднику. Там було тихо, сухо й безпечно. Знайшлася жінка з медичними навичками, яка обережно оглянула маля, зігріла його й напоїла зовсім потроху.
Цуценя було дуже ослаблене. Холод, довгий час у згортку, голод і страх майже забрали в нього сили. Але дихання вирівнювалося. Серце билося.
— Вона впорається, — нарешті сказала жінка, підводячи очі. — Дуже слабка, але жива. Зараз їй потрібні тепло, спокій і догляд.
Хтось поруч тихо зітхнув:
— Їй пощастило.
Інший відповів майже пошепки:
— Їй пощастило, що Рой не змовчав.
Німецька вівчарка сиділа біля коробки, куди поклали цуценя на м’який плед. Рой нікому не дозволяв метушитися надто близько, але й не гарчав без причини. Він просто стежив за кожним рухом — уважно, строго, наче все його попереднє життя тепер звузилося до одного завдання: не дати цьому маленькому життю знову зникнути в тиші.
Коли цуценя пищало, Рой одразу схиляв голову й торкався його носом. Коли маля затихало, він лягав поруч так, щоб бачити і коробку, і двері.
Ірина прийшла пізніше. У руках вона тримала записку Кирила, вже зім’яту на згинах. Вона сіла на стілець біля Роя й довго не могла сказати ні слова.
Раніше вона бачила в ньому вірного пса свого чоловіка. Його напарника. Живу пам’ять про людину, яку вже не можна було повернути…
