Він знайшов роботу вантажником. Платили небагато, робота була важка, спина надвечір нила, долоні вкривалися мозолями. Але це були чесні гроші. Єгор уперше за довгий час повертався після зміни втомленим, але не приниженим. Потім зняв маленьке житло — тісне, з простими меблями, з вікном у двір, зате своє. Він довго не міг звикнути до того, що ключ лежить у нього в кишені і ніхто не скаже ввечері: «Тобі час шукати інше місце».
Поступово з’явилися знайомі, які знали його вже не як колишнього в’язня, а як працьовиту, мовчазну людину. Він тримався обережно, не розповідав зайвого, не пив із ким попало, не приймав подарунків, за які потім могли зажадати надто багато. Життя вчило його заново — повільно, суворо, але все ж учило.
Пізніше він зустрів жінку, поруч із якою йому стало спокійно. Не відразу повірив у цей спокій. Довго придивлявся, чекав підступу, боявся відкрити минуле. Але вона не вимагала від нього бути кращим, ніж він є, і не обіцяла чудес. Просто була поруч. З часом вони одружилися — вже по-справжньому, без розрахунку на дах над головою, без страху, без чужих темних умов.
Про ту ніч Єгор майже ніколи не говорив. Іноді, щоправда, пам’ять сама повертала його до дому Аглаї Степанівни: важкі штори, блиск чарки, білий порошок, шепіт за стіною, старечий голос, що вимовив слово «тіло» так буденно, ніби йшлося про купівлю речі. У такі хвилини він прокидався до світанку, сідав на край ліжка й довго дивився в темряву.
Потім чув рівне дихання дружини поруч, бачив слабке світло за вікном і нагадував собі: все лишилося позаду. Не забулося, не зникло, але перестало тримати його за горло. Він вижив. Він не дав чужій темряві забрати себе. І, як не дивно, після всіх помилок, страхів і втрат життя все-таки лишило йому шанс почати заново.
