— Закрий рота.
— Ти побудувала величезну компанію. Ти ламала людей одним поглядом. А тепер програєш власному страху.
— Геть, — прошипіла вона.
— Ти не хочеш ходити. Ти хочеш, щоб усі навколо визнали, як несправедливо з тобою вчинило життя.
Ці слова були ляпасом.
Віра схопила важку склянку зі столу. У ній піднялася така лють, що кімната на мить попливла перед очима.
— Геть звідси!
Вона замахнулася.
І тієї ж миті хлопчик зробив останню різку перевірку — не там, де пробував раніше, а трохи збоку, ніби вловив мить, коли вся її воля, вся лють, увесь біль зібралися в одну точку.
Віра завмерла.
Склянка випала з руки, вдарилася об килим і покотилася, розливаючи воду.
Вона повільно опустила погляд.
Щось сталося.
Це не був звичайний біль. Радше — спалах, гарячий електричний розчерк, що пронісся від стопи вище, до самого коліна, і вдарив кудись усередину голови. Коротко. Страшно. Неймовірно.
Хлопчик відсмикнув руку й дивився на неї, важко дихаючи.
— Було?
Віра не відразу змогла відповісти. Пальці її вп’ялися в підлокітники.
— Там… — прошепотіла вона, показуючи на ногу. — Там ніби спалахнув вогонь.
Хлопчик відкинувся назад просто на килим і раптом розсміявся. Сміх у нього був нервовий, майже відчайдушний, але в ньому звучало полегшення.
— Є зв’язок, — видихнув він. — Він є. Батько мав рацію.
Віра сиділа нерухомо, боячись сполохати відчуття. Воно вже відходило, зникало, але десь глибоко в нозі залишався теплий слід, як доказ: це сталося.
Вона подивилася на хлопчика. Брудного, втомленого, того, що лежав на дорогому килимі посеред її кабінету.
— Що далі? — запитала вона. — Я зможу встати?
Він одразу перестав сміятися.
— Не сьогодні. Сьогодні ми знайшли двері. Тепер треба шукати ключ. Завтра почнеться справжня робота.
Він підвівся, почав збирати речі.
— Я прийду вранці. Рано. Займатимемося, поки ти не впадеш. Потім ще трохи.
Він уже взявся за ручку дверей, коли Віра сказала:
