— Ось і все, — сказала вона з гірким тріумфом. — Я попереджала. Ти марнуєш мій час.
Але хлопчик не виглядав ні розгубленим, ні наляканим.
— Звісно, одразу нічого не буде, — відповів він. — У тебе всередині стіна. Вона стоїть не перший день.
Він відклав молоточок і взяв один із тонких інструментів.
— Тепер шукатимемо, де вона тонша.
— Що ти збираєшся робити?
— Перевіряти відгук. Без подробиць і фокусів. Просто слухати тіло.
Він опустився на підлогу біля її ніг. Зняв із неї дорогі туфлі, потім обережно прибрав панчохи. Її ступні були холодні, бліді, доглянуті до безглуздої ідеальності — красиві й цілком чужі.
— Дивися, — звелів він. — Не відвертайся. Ти повинна захотіти відчути хоч щось. Навіть біль.
Він почав перевіряти різні точки — обережно, зосереджено, щоразу поглядаючи їй в обличчя.
Віра дивилася.
Вона бачила рух його руки. Бачила, як інструмент торкається шкіри. Бачила, що це мало б бути неприємно, боляче, бодай помітно.
Але тіло мовчало.
— Нічого, — сказала вона після першої спроби.
Хлопчик змістився.
— Нічого, — повторила вона.
Ще.
— Нічого.
Час розтягнувся. За вікнами густішав вечір, у кабінеті ставало темніше. Хлопчик утомився, на лобі в нього виступили краплі поту, плечі напружено тремтіли, але він продовжував роботу.
А крихітна надія, що спалахнула в ресторані, поступово згасала.
Віра знову відчувала себе дурною. Багатою, зламаною, зневіреною жінкою, яку обдурила дитина.
— Досить, — сказала вона нарешті. — Припини. Забирай свою їжу й іди.
Хлопчик підвів голову.
В очах його було не співчуття, а злість.
— Ти здаєшся?
— Я не здаюся. Я дивлюся правді в очі.
— Ні. Ти сидиш у своєму дорогому кріслі й жалієш себе. Тобі зручно думати, що все скінчилося. Тоді не треба боротися.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.