— Ось і все, — сказала вона з гірким тріумфом. — Я попереджала. Ти марнуєш мій час.
Але хлопчик не виглядав ні розгубленим, ні наляканим.
— Звісно, одразу нічого не буде, — відповів він. — У тебе всередині стіна. Вона стоїть не перший день.
Він відклав молоточок і взяв один із тонких інструментів.
— Тепер шукатимемо, де вона тонша.
— Що ти збираєшся робити?
— Перевіряти відгук. Без подробиць і фокусів. Просто слухати тіло.
Він опустився на підлогу біля її ніг. Зняв із неї дорогі туфлі, потім обережно прибрав панчохи. Її ступні були холодні, бліді, доглянуті до безглуздої ідеальності — красиві й цілком чужі.
— Дивися, — звелів він. — Не відвертайся. Ти повинна захотіти відчути хоч щось. Навіть біль.
Він почав перевіряти різні точки — обережно, зосереджено, щоразу поглядаючи їй в обличчя.
Віра дивилася.
Вона бачила рух його руки. Бачила, як інструмент торкається шкіри. Бачила, що це мало б бути неприємно, боляче, бодай помітно.
Але тіло мовчало.
— Нічого, — сказала вона після першої спроби.
Хлопчик змістився.
— Нічого, — повторила вона.
Ще.
— Нічого.
Час розтягнувся. За вікнами густішав вечір, у кабінеті ставало темніше. Хлопчик утомився, на лобі в нього виступили краплі поту, плечі напружено тремтіли, але він продовжував роботу.
А крихітна надія, що спалахнула в ресторані, поступово згасала.
Віра знову відчувала себе дурною. Багатою, зламаною, зневіреною жінкою, яку обдурила дитина.
— Досить, — сказала вона нарешті. — Припини. Забирай свою їжу й іди.
Хлопчик підвів голову.
В очах його було не співчуття, а злість.
— Ти здаєшся?
— Я не здаюся. Я дивлюся правді в очі.
— Ні. Ти сидиш у своєму дорогому кріслі й жалієш себе. Тобі зручно думати, що все скінчилося. Тоді не треба боротися.
Віра зблідла….
