Вони залишилися вдвох.
Віра стояла посеред кімнати у своєму кріслі, хлопчик — навпроти, з пошарпаним рюкзаком у руках.
— Ну? — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав насмішкувато, а не перелякано. — Їжа в тебе. Угоду я виконала. Тепер твоя черга.
Хлопчик опустив рюкзак на підлогу й розстебнув блискавку.
Віра мимоволі напружилася. Вона встигла подумати про все: про ніж, про наркотики, про якийсь жалюгідний фокус.
Але він дістав маленький гумовий молоточок, тонкі інструменти в акуратно загорнутій тканині й старий зошит у потрісканій шкіряній обкладинці.
— Буде боляче, — сказав він.
Віра всміхнулася.
— Мої ноги нічого не відчувають.
— Я не про ноги.
Він відкрив зошит. Сторінки були пожовклі, списані дрібним почерком, із малюнками, лініями, схемами людського тіла.
— Це записи мого батька, — тихо сказав хлопчик. — Він працював із людьми, від яких відмовлялися інші. Називав це пробудженням. Він казав, що тіло — складна машина, а мозок — той, хто нею керує. Якщо водій пережив жах і заплющив очі, машина може зупинитися, навіть якщо в ній ще є життя.
Віра слухала, не приховуючи недовіри.
— У мене пошкоджений хребет.
— Отже, шлях зламаний. Але іноді поруч можна знайти інший. Іноді мозок учиться заново.
— Ти надто багато говориш для дитини.
— А ти надто рано вирішила, що вже померла.
Ця фраза вдарила її несподівано точно. Віра стиснула пальці на підлокітниках.
Хлопчик узяв молоточок.
— Спершу перевіримо, чи є відповідь. Я вдарю по коліну. Ти не повинна просто чекати. Уяви рух. Не згадуй, як ходила. Уяви, що йдеш зараз.
— Я робила це сотні разів.
— Ти робила це, щоб довести лікарям, що вони помиляються. Зараз зроби це, щоб вижити. Заплющ очі.
Віра хотіла заперечити, але заплющила.
Темрява під повіками була знайомою. У ній завжди приходили спогади: падіння, дощ, чужі голоси, нерухомі ноги.
— Ти не в кріслі, — сказав хлопчик. Його голос став тихішим. — Ти на ногах. Ти поспішаєш. Тобі не можна зупинитися. Земля під тобою тверда. М’язи напружені. Ти робиш крок, ще один. Швидше. Не думай про падіння. Думай тільки про рух.
Удар.
Молоточок торкнувся її коліна.
Нічого.
Ні здригання, ні поштовху, ні слабкої реакції. Лише мертва тиша внизу тіла.
Віра розплющила очі…
