— Це тимчасові реакції. Ілюзія. Самонавіювання.
— Можливо. Але ваша безпорадність була цілком справжньою.
У кімнаті стало тихо.
— Ви звільнені, — сказала Віра. — І більше не заходьте до мого дому без запрошення.
Роман опустив очі.
— А ви? — вона повернулася до нього. — Якщо ще раз приведете сюди когось проти моєї волі, підете слідом за ним.
Обидва вийшли.
Коли двері зачинилися, Віра ще кілька секунд трималася за стіл. Потім повільно опустилася назад на підлогу й подивилася на Микиту.
— За три дні збори, — сказала вона. — Гліб спробує забрати компанію. Я маю прийти туди сама. Не в кріслі. На ногах.
Микита дивився на неї вже без хлоп’ячої розгубленості. У цю мить він здавався старшим.
— Тоді займатимемося вночі.
— Скільки?
— Поки не впадеш. Потім ще трохи.
День зборів настав сірий і холодний.
У великій конференц-залі верхнього поверху зібралися люди, які ще недавно називали Віру Аркадіївну незамінною. Тепер вони говорили тихіше, з удаваним співчуттям і погано прихованим очікуванням. Перед кожним лежали папки. На чолі довгого столу пустувало її місце.
Гліб стояв поруч із ним, упевнений, гладкий, майже тріумфальний.
— Колеги, — промовляв він м’яко, — нам усім важко обговорювати це. Але компанія не може залежати від стану однієї людини. Віра Аркадіївна пережила трагедію. Її здоров’я, на жаль, не дозволяє їй повноцінно керувати справами.
Хтось кивнув.
— Ба більше, — продовжив він, — є ознаки, що її рішення останнім часом стали… нестабільними. Вона довірилася вуличній дитині, відмовилася від нагляду лікаря, ізолювалася від команди. Ми повинні виявити відповідальність. Формально я готовий тимчасово взяти управління на себе.
На столі вже лежали документи.
Ручка була готова.
Рівно в призначений час важкі двері зали відчинилися.
Усі повернулися, очікуючи побачити крісло, охорону, помічників, звичний плед на нерухомих ногах.
Але першим у прорізі з’явився кінець чорної тростини зі сріблястим руків’ям.
Потім увійшла Віра.
Вона була бліда. На скроні блищала крапля поту. Кожен крок давався їй через біль і чудовенне напруження. Ноги тремтіли, тростина стукала об підлогу, пальці вільної руки ледь помітно стискалися.
Але вона йшла.
Не швидко. Не легко. Зате сама…
