— Не треба красивих фраз.
— Тоді інша фраза. Твій помічник зараз, мабуть, уже вирішує, як сидітиме у твоєму кабінеті. Він думає, що ти скінчилася. Хочеш, щоб він мав рацію?
Ім’я Гліба подіяло сильніше за будь-яку втіху.
Віра згадала його акуратну усмішку, надто уважні очі, м’яку фальшиву турботу. Згадала, як він останніми тижнями говорив із нею обережно, але вже без колишнього страху. Згадала документи, які він просив підписати «для зручності управління».
Злість повернула їй повітря.
Вона вперлася руками в підлогу. Тіло тремтіло, плечі палали від напруження, але вона піднялася на коліна.
— Ще раз, — прохрипіла вона. — Давай ще.
Небезпека прийшла не від болю.
Про чутки в домі дізналися швидко. Слуги перешіптувалися, охорона переглядалася, керуючий робив вигляд, що нічого не помічає. Але новина про дивного хлопчика, який щодня замикається з господинею в кабінеті й «лікує» її за старими записами, дійшла до її особистого лікаря.
Професор Орлов з’явився без попередження.
Двері кабінету розчахнулися так різко, що вдарилися об стіну. На порозі стояв сам Орлов — солідний, дорогий, обурений. Поруч маячив Роман, який явно не хотів втручатися, але відчував себе зобов’язаним.
Віра в ту мить сиділа на підлозі. Микита перевіряв її реакцію після чергової вправи.
— Що тут відбувається? — голос Орлова зірвався на крик. — Віро Аркадіївно, ви розумієте, чим ризикуєте? Цей хлопчисько не має права до вас торкатися. Це небезпечно. Це божевілля.
Микита підвівся. На мить у його очах майнув справжній дитячий страх: перед дорослим чоловіком, перед охороною, перед владою, яка може розчавити.
Роман ступив до нього.
— Стояти, — сказала Віра.
Голос був негучний, але крижаний.
Роман завмер.
— Віро Аркадіївно, — почав Орлов, — ви не при собі. Вас використовують. Я зобов’язаний…
— Ви зобов’язані вийти з мого дому, — перебила вона.
Орлов урвався.
Віра повільно, насилу, спираючись на край письмового столу, підняла корпус. Коліна тремтіли, пальці збіліли від напруження, але вона втрималася.
— Пів року ви брали мої гроші, — сказала вона. — Пів року пояснювали, чому мені треба змиритися. Цей хлопчик за два тижні зробив більше, ніж ви за весь час. Я знову відчуваю ноги.
Обличчя професора змінилося….
