Тук.
Крок.
Тук.
Крок.
У залі запала така тиша, що було чути, як хтось затримав подих.
Віра йшла до свого місця, дивлячись просто на Гліба. Він повільно відступив, ніби перед ним з’явилася людина, яку він уже встиг поховати.
Вона дійшла до чола столу, але не сіла. Поклала обидві руки на стільницю, щоб приховати тремтіння, і випросталася настільки, наскільки змогла.
— Я чула, — промовила вона, — що тут шукають нового керівника.
Ніхто не відповів.
— Я тут. У когось є заперечення?
Гліб відкрив рота. Ручка випала з його пальців і покотилася по столу.
— Віро Аркадіївно… як…
— Мовчки, — сказала вона. — І з великими труднощами.
Вона перевела погляд на документи.
— Ти звільнений, Глібе. Усі, хто брав участь у цій спробі, теж покинуть компанію. Сьогодні.
— Але…
— Геть із моєї будівлі.
Він зблід. Решта опустили очі. Ще кілька хвилин тому вони були готові підписати її відсторонення. Тепер ніхто не наважувався навіть ворухнутися.
Влада повернулася до господині не тому, що вона знову стала сильною. А тому, що всі побачили: вона не померла.
Увечері того ж дня Віра поїхала не додому.
Микита дав їй адресу — неохоче, після довгого мовчання. Машина зупинилася на околиці, де будинки мали втомлений вигляд, вікна темніли, а під’їзди пахли вогкістю й старим залізом. Віра вийшла з тростиною й повільно попрямувала до іржавого гаража, двері якого були прочинені.
Усередині горіла тьмяна лампа…
