Після суду в дивізії почалася робота, яка не вміщалася в гучне слово «чистка». Самих арештів було замало. Кравець пішов, але сліди його влади залишалися у звичках, поглядах, паузах, у тому, як молоді солдати здригалися від різкого окрику і як батьки, приїжджаючи на зустрічі, все ще говорили пошепки.
За рішенням військового відомства Даниленко тимчасово взяв дивізію під особистий контроль. Він приїздив без попередження, заходив у казарми, їдальню, медпункт, склади, навчальні приміщення. На перших зустрічах солдати сиділи перед ним дерев’яні, чекаючи, що за кожним запитанням піде покарання. Він бачив це й не квапив їх.
— Мені не потрібні красиві звіти, — казав він. — Мені потрібна правда. Навіть неприємна. Особливо неприємна.
Було створено систему анонімних звернень. Скриньки для скарг поставили там, де до них можна було підійти без зайвих очей. Окрема лінія зв’язку працювала напряму з окружним командуванням. Щотижня проводилися зустрічі без присутності безпосередніх начальників. Уперше за довгий час солдати відчули, що скарга може не зникнути в чиємусь столі, а дійти до людини, яка зобов’язана відповісти.
Найважче було повернути довіру. Її не можна було наказати збудувати, як стрій на плацу. Вона збиралася повільно: з вчасно покараного винного, з чесно визнаної помилки, з лікаря, який повірив солдатові з першого разу, з офіцера, який не став кричати, а вислухав. Старі звички ламалися болісно. Хтось намагався опиратися, хтось ішов, хтось уперше розумів, що порядок і страх — не одне й те саме.
Назар лікувався кілька місяців. Рука зросталася повільно, обличчя заживало швидше, ніж душа. Уночі він прокидався від тяжких снів, іноді подовгу мовчав, іноді дратувався через дрібниці й одразу соромився цього. Марія Савеліївна була поруч. Не ставила зайвих запитань, не вимагала «бути сильним», просто приносила чай, поправляла ковдру, сиділа біля вікна й в’язала, поки він знову не засинав.
Олег навідував їх за кожної нагоди. У формі він був командиром, перед яким витягалися офіцери. У палаті поруч із матір’ю та племінником він знову ставав сином і дядьком, якому доводилося вчитися просити пробачення не словами, а ділом.
Коли Назар зміцнів, він повернувся до служби не таким, яким був раніше. У ньому залишилися шрами, але зникла та безпорадна покірність, яку Марія Савеліївна побачила в дальньому кутку зали. Він увійшов до комітету з поліпшення внутрішньої культури частини й почав допомагати тим, хто ще боявся говорити. Не голосно, не показово. Просто сідав поруч, слухав, пояснював, куди звернутися, і повторював те, що колись сам хотів почути: мовчати більше не треба.
Марія Савеліївна офіційної посади не мала. Але щотижня приїздила до частини, і з часом її там почали чекати. Вона обідала в їдальні, розпитувала хлопців про родини, сварила кухарів за пересолену кашу, приносила домашні пиріжки й уміла одним поглядом зрозуміти, хто каже правду, а хто ховає біду за усмішкою. Солдати спершу називали її Марією Савеліївною, потім дедалі частіше — мамою. Дехто, ніяковіючи, підходив до неї так, як підходять до рідної людини, коли зовсім не лишилося сил триматися.
Для Даниленка вона залишалася найсуворішою порадницею. Якщо він починав говорити надто сухо, вона дивилася поверх окулярів і питала: «Ти з людьми розмовляєш чи з папером?» Якщо він намагався відкласти незручне питання, вона нагадувала: «Страх завжди повертається туди, де його лишили без відповіді». І він слухав. Не тому, що вона була матір’ю командувача, а тому, що саме вона першою побачила те, чого інші воліли не помічати…
