Арешти почалися один за одним. Спершу затримали тих, хто стояв поруч із Кравцем у залі. Потім — тих, хто підписував фіктивні звіти, заплющував очі на скарги, отримував свою частку або допомагав тиснути на солдатів. Одні кричали, що нічого не знали. Інші запевняли, ніби лише виконували розпорядження. Треті, побачивши виписки, записи розмов і свідчення товаришів по службі, ламалися майже одразу.
Даниленко був присутній не на кожному допиті, але щовечора вимагав повний звіт. Він слухав стоячи, не сідаючи, ніби не мав права на втому, поки його мати лежала в госпіталі із забоями, а Назар приходив до тями після пережитого. Іноді ад’ютант бачив, як генерал затримується біля вікна й довго дивиться в темряву двору. Але варто було зайти офіцерові з новою папкою, як його обличчя знову ставало нерухомим.
Марія Савеліївна в госпіталі поводилася так, як завжди. Не скаржилася, дякувала медсестрам, просила не шуміти біля палати Назара й щодня питала в лікаря одне й те саме: чи зможе він знову нормально тримати руку, чи спатиме без кошмарів, чи не залишиться в ньому назавжди цей наляканий погляд. Про себе вона майже не говорила. Коли Олег приходив до неї після допитів, вона дивилася на нього уважно й питала не про Кравця, а про солдатів.
— Вони почали говорити? — питала вона.
— Так, мамо.
— Їх захистять?
— Захистять.
— Тоді продовжуй.
За місяць справа дійшла до військового суду. Зала була повна. Там сиділи батьки, солдати, офіцери, слідчі, люди, які раніше боялися вимовити прізвище Кравця вголос. Тепер він стояв за огорожею для підсудних блідий, змарнілий, без колишнього блиску в очах. Форма більше не робила його сильним. Вона тільки підкреслювала, наскільки чужим він завжди виглядав у ній.
Обвинувачення зачитували довго. Перевищення повноважень. Вимагання. Систематичне насильство. Заподіяння тяжкої шкоди. Приниження гідності цивільних осіб. Підкуп. Приховування злочинів. Тиск на підлеглих. Кожна стаття лягала на нього, як камінь.
Кравець намагався захищатися. Спершу казав, що його обмовляють. Потім — що всі так жили. Потім — що його самого колись принижували старші, і він лише продовжував «традицію». Ці слова викликали в залі такий глухий шум, що судді довелося кілька разів вимагати тиші.
З місця підвівся літній ветеран, який прийшов на засідання з палицею. Він довго слухав мовчки, але тепер не витримав. Його голос був хрипкий, старий, однак пролунав так різко, що всі озирнулися.
— Замовкни, ганьбо. Ми воювали не для того, щоб такі, як ти, називали звірство традицією. Форму дають не для того, щоб ховати під нею бандита.
Зала вибухнула оплесками, але суддя швидко вдарив молотком.
— Тиша. Підсудний, минулі приниження не виправдовують злочинів, учинених вами. Жодне чуже зло не дає права ставати його продовженням.
Вирок був суворий. Кравця визнали винним за основними епізодами й призначили тривале позбавлення волі. Усе майно, придбане на незаконні кошти, підлягало конфіскації й спрямовувалося на виплати постраждалим. Його найближчі спільники дістали серйозні строки. Офіцери, які знали, покривали, підробляли звіти й брали гроші, були позбавлені посад, звань, права продовжувати службу й тієї репутації, яку вони самі ж розтоптали мовчанням.
Коли Кравця виводили із зали, він усе ще намагався щось кричати, але його голос уже нікого не лякав. Для тих, хто дивився йому вслід, він був не господарем частини, а людиною, нарешті залишеною сам на сам із тим, що він зробив…
