Марія затримала погляд на його обличчі.
— Не варто було.
— Варто, — відповів капітан. — Іноді честь треба віддавати вчасно.
Вона мовчала.
За вікном було темно. У склі відбивалася палата: ліжко, монітор, крапельниця, силует медсестри у світлій формі й поранений офіцер, якому знову пощастило дожити до ранку.
— Ви не зобов’язані були мене впізнавати, — сказала Марія.
— Таке не забувають.
Вона відвела очі.
— Краще забувати.
— Не все.
У коридорі почулися кроки. Хтось тихо покликав санітарку. Госпіталь жив далі, і в Марії було ще багато справ.
Вона вже збиралася вийти, коли капітан сказав:
— Вони тепер побачили.
Марія зупинилася біля дверей.
— Що?
— Що сила не завжди кричить.
Вона нічого не відповіла…
