— Друга частина буде розподілена так, щоб її не можна було виявити простим запитом, — продовжив він. — Не буду навантажувати тебе деталями, але доступ буде тільки в тебе і в мене. Жодних домашніх комп’ютерів, жодних хмарних копій, жодних папірців у шухляді комода. Усе, що може стати слідом, буде прибрано.
Він постукав пальцем по тій самій різьбленій шкатулці, яку привіз із собою.
— Ключові носії будуть тут, поки ти не вирішиш інакше.
Я слухала й відчувала не азарт, а спокійну зібраність. Ніби переді мною не схеми руху грошей, а карта евакуації з палаючого будинку.
— А вони? — спитала я. — Коли почнуть шукати?
Богдан усміхнувся без веселощів.
— Не відразу. Спершу їм вигідно, щоб ти не відповідала. Вони самі підтримуватимуть легенду: мама відпочиває, мама погано виходить на зв’язок, мама щось плутає. Дадуть тобі «загубитися» на тиждень, може, й більше. Але щойно виявлять, що квартиру продано, почнеться паніка.
— На той час я буду тут.
— Я б волів, щоб ти поїхала далі, — сказав він. — Що далі, то безпечніше.
— Ні. Я не хочу тікати так, ніби винна. Я хочу дочекатися моменту, коли вони зрозуміють, що мишоловка зачинилася без них. Я хочу побачити їхні обличчя.
Богдан довго дивився на мене. У його погляді був сумнів, але не осуд.
— Це може бути небезпечно.
— Небезпечно було залишатися матір’ю для тих, хто бачив у мені спадок, — відповіла я. — Тут принаймні правила зрозумілі.
Квитки на круїз лежали на столі. Глянцеві, яскраві, із золотавим малюнком хвилі. Я взяла конверт, підійшла до печі й відчинила дверцята. Полум’я лизнуло край паперу. Спершу він вигнувся, потім почорнів, зіщулився, перетворився на тонку крихту. На мить на обвугленому клаптику ще зблиснули літери рекламного слогана про незабутню подорож.
Подорож справді почалася. Тільки курс обрала я.
Перший тиждень у Богдановому домі минув дивно мирно. Я прокидалася від запаху хвої й сирої землі. Довго гуляла лісовою дорогою, де під ногами пружинила торішня хвоя. Читала книжки, які відкладала «на потім» років із тридцять. Спала так глибоко, ніби організм нарешті повірив, що йому не треба схоплюватися від чужого дзвінка й їхати вирішувати чужу біду.
Про дітей я намагалася не думати. Точніше, я думала про них як про далекий процес, запущений десь за стіною. Богдан дзвонив щодня в один і той самий час. Його повідомлення були короткі: кошти надійшли, переведені, розміщені, документи зареєстровані, все чисто. Моя нова фортеця обростала мурами.
Штурм почався на восьмий день.
Назар і Марина сиділи в переговорній дорогого агентства нерухомості. Пізніше Богдан переказав мені цю сцену зі слів знайомого юриста, а я бачила її так ясно, ніби сама стояла біля стіни. На столі перед ними напевно стояли чашки кави, тонкі теки, візитівки, блискучий планшет. Вони прийшли не як спадкоємці, ні. Вони прийшли як відповідальні діти, змушені взяти на себе турботу про літню матір.
Назар говорив упевнено. Це він умів.
— Мама останніми місяцями стала дивною, — пояснював він рієлторові. — Ми довго не хотіли порушувати це питання, але лікарі підтверджують: почалися серйозні проблеми. Вона поїхала в круїз, майже не виходить на зв’язок. Ми побоюємося, що далі їй знадобиться постійний догляд.
Марина поклала на стіл синю теку й тихо додала:
— Нам дуже важко, але квартиру доведеться продати. Інакше ми не зможемо забезпечити їй нормальне місце, спеціалістів, нагляд. Ми ж не для себе. Для мами.
Сльози в неї, мабуть, стояли напоготові. Марина завжди вміла плакати вчасно, якщо справа стосувалася чужої поступки.
Рієлтор вислухав, кивнув із професійним співчуттям і сів до комп’ютера.
— Давайте перевіримо об’єкт за реєстром. Адреса в старому центрі, будинок п’ять, квартира сорок два?
